«Чорнобиль зазирнув у кожну долю»

 

35-й рік поспіль ми згадуємо страшну трагедію, яку спричинила техногенна катастрофа на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року, згадуємо мужній подвиг людей, котрі ціною власного життя у двобої з моторошним невидимим ворогом захищали своїх співвітчизників від смертельної радіації. Цей день, що так болюче закарбувався у нашій пам’яті, – 26 квітня – Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 23.03.1990 № 8985-ХІ оголошено Днем чорнобильської трагедії.

                                      

Ви чули, як плаче спустошена Прип’ять,

За скоєний гріх розіп’ята живцем,

Прип’ята до неба, щоб вічності випить,

Щоб вмити від бруду змарніле лице?

Регочуть іони малиновим дзвоном,

Вбиваючи блиск нерозкритих очей,

Ридає вночі божевільна мадонна,

Приймаючи з лона холодних дітей

В бездонність ночей.

І тихо ступає життя у полин,

І лине Чорнобильський дзвін.

А. Багряна «Малиновий дзвін»

         Чорнобиль. Маленьке містечко Київської області завжди жило спокійним, розміреним життям, взявши собі назву від одного з різновидів полину чорнобаю, чорнобилки. Це було звичайне українське містечко, яких сотні в Україні. Весною потопало воно у свіжій зелені, вишневому та яблуневому цвіті. Влітку тут полюбляли відпочивати кияни, їхали сюди звідусіль, щоб набратися здоров’я, подихати цілющим повітрям. Збирали гриби, ягоди, яких у місцевих лісах було чимало. Здавалося, що красу цього куточка українського Полісся ніщо й ніколи не затьмарить.

         У 1971 році неподалік від Чорнобиля, на березі красуні Прип’яті люди необачно побудували атомну електростанцію, якій місто дало своє ім’я. На 1983 рік уже працювало чотири енергоблоки. Приступили до будівництва п’ятого. За кілька кілометрів від станції виникло місто. Його назвали Прип’ять – за назвою тутешньої повноводної річки. Місто швидко розбудовувалось: відкривалися школи, дитячі садочки, лікарні, магазини... Це було місто-сад. Які широкі вулиці! А яких тільки квітів не було у скверах, алеях, парках! Улюбленим місцем відпочинку залишалася річка. Ніщо не віщувало біди.

         У ніч з 25-го на 26-е квітня 1986 року о 1 годині 23 хвилини над четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції нічну пітьму розірвало велетенське полум’я. Паровий вибух зірвав дах реактора, відкривши повітрю його активну зону. Двоє працівників загинули одразу, а вітер роздмухав пожежу, що палала десять днів. Хмари радіоактивного диму й пилу рознесло по всій Європі.

Спалах над Чорнобильською атомною сліпучим сяйвом висвітлив добро і зло, розум і дурість, щирість і фарисейство, співчутливість і злорадство, правду і брехню, висвітлив кожного, хто там працював і хто там жив, хто був поряд з бідою в ту трагічну годину, хто віддав свою молодість, життя і здоров’я заради врятування людей і рідної землі.

         Сьогодні  кожен ставить перед собою важкі питання. Хто я? Для чого я живу на світі? Як живу? Як дію? Чим можу допомогти іншій людині, яка потребує моєї допомоги? Адже сама природа зробила нам застереження: люди, не будьте байдужими, жорстокими, безпечними, пам’ятайте, що доля планети, доля всього людства, наше з вами майбутнє у ваших руках.

Б’ють тривожним набатом дзвони Чорнобиля... Вони нагадують: Пам’ятайте! Хай не повториться! Хай земля зацвітає навесні пишним буйством кольорів, хай пнуться до сонця трави, хай повертаються з чужини журавлі, несучи на крилах радість зустрічі з рідною землею. Хай кожен новий день сповнює ваші серця миром, спокоєм, одухотвореністю. Пам’ятаймо!

Так, час мине, і землю ми загоїм,

І люди повертаються в хати.

Але коли ж ми цей урок засвоїм,

Що, ідучи всесильно до мети,

Не треба забувати про озони,

Про землі й води, жита срібний дзвін,

Аби такі от омертвілі зони

Нащадкам не залишити своїм!

                               Леонід Горлач