«Євреїв все
ведуть без кінця. Люди ховають їх, але німці їх знаходять і забирають. І до
цього часу чути стрілянину в Бабиному Яру».
Ірина
Хорошунова «Перший рік війни»
27 січня у світі відзначається Міжнародний день
пам’яті жертв Голокосту. Україна на державному рівні вшановує
жертв трагедії з 2012 року. Генеральна асамблея ООН прийняла 1 листопада 2005
року Резолюцію № 60/7, у якій говориться, що «Голокост, який привів до знищення
однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших
національностей, буде завжди слугувати всім людям пересторогою про небезпеки,
які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…». Саме цей документ
оголосив Днем пам’яті жертв Голокосту 27 січня. В цей день в 1945 році війська 1-го
українського фронту увійшли до нацистського табору смерті Аушвіц. Цей табір
став у сучасному світі символом нацистських злочинів.
Загалом,
жертвами Голокосту вважаються 6 мільйонів євреїв у Європі, де разом з 4,5 мільйонами
дорослих, було знищено 1,5 мільйона дітей. Саме така кількість вказана у
вироках Нюрнберзького трибуналу. Однак це число є умовне, адже
повного поіменного списку жертв цієї трагедії немає. Все через те, що до кінця
війни нацисти знищували навіть сліди від таборів смерті. Окрім того, часто
єврейські громади знищували цілком, і не залишалося рідних, близьких, друзів,
які могли б повідомити імена загиблих. Понад 1,4 мільйона знищених були жителями
України.
Та
були люди з
дивовижною мужністю, ті, хто у часи зневіри, жорстокості, ворожості, душевного
розпачу, ризикуючи власним життям, рятували інших. За таку
допомогу, стверджують дослідники, розстріляли близько п'яти тисяч українців.
Як свідчать архівні документи ізраїльського меморіального
комплексу "Яд-Вашем", більшість прикладів порятунку починалися випадково. Дехто з майбутніх
«праведників» спершу ставав свідком переслідувань та катувань й прагнув
допомогти жертвам, до когось майбутні порятовані зверталися особисто. У таких випадках рятівники поставали не
лише перед непростою дилемою, але й мали вирішити миттєво, часто інстинктивно. Іноді ж процес порятунку
розвивався поступово: надавши їжу та притулок на кілька діб між родинами
рятівників та порятованих зав’язувалась тепла дружба й тоді "праведники" ризикували життям задля допомоги та
порятунку. У Східній Європі цей ризик був найвищим.
За переховування євреїв нацисти карали винищенням цілої сім’ї рятівника. Про це
сповіщали численні листівки на вулицях, офіцери СС регулярно навідувалися з
перевірками. У Західній Європі "праведникам" у разі викриття
загрожувало заслання до концтаборів. Таким чином обидві сторони жили у
постійному відчутті страху: їх могли видати сусіди або ж "винюхати"
есесівські вівчарки. Для багатьох це означало потребу змінити свій звичний
спосіб життя: менше з’являтися на людях, не запрошувати до себе, менше говорити
з сусідами та не привертати
до себе увагу.
Серед праведників – християни всіх
конфесій і мусульмани, набожні й атеїсти, чоловіки і жінки, люди різного віку і
усіх професій, освічені та неписьменні, заможні та бідні. Серед них є викладачі університетів,
лікарі, клерки, монахині, дипломати, партизани, поліцейські, рибалки і навіть
власник цирку та директор зоопарку. Їхня допомога мала різні
форми: хтось таємно підгодовував, непомітно вкладаючи яблука у кишеню
перехожому, хтось допомагав грошима чи одягом, інші надавали притулок у себе
вдома: на ніч або на кілька років. Саме останні найбільше підходять під критерії визнання «Праведника
народів світу». Це офіційне звання, яким від часу свого заснування 1953-го року
інститут пам’яті Голокосту «Яд-Вашем» у Єрусалимі нагороджує тих, хто,
наражаючи власне життя на небезпеку допомагав рятувати євреїв. Це вияв
вдячності за людяність і героїзм. За цей час нагороджено близко 27 тисяч
«праведників» у 51 країні, з них понад 2600 українців. Їх Імена викарбувані на Стіні пам’яті у Саду праведників у
меморіальному музеї «Яд Вашем».
Українська "Праведниця народів світу" Софія Ярова каже: «Я не вважаю, що це якийсь подвиг, якийсь вчинок. Це просто
таке життя було».
«Нацисти захопили Володимир-Волинський 25
червня 1941 року. Мій дід Давід негайно зібрав свою 38-річну дружину і трьох
доньок – 8, 16 і 18 років, – щоб знайти порятунок і безпеку. А тією сміливою
жінкою, що їх прихистила, була
40-річна Лукія Бойко,
яка сама виховувала двох дочок і двох синів. Моїй мамі було 13
років. Розповідала, на який ризик пішла родина Лукії Бойко, інші українці теж
переховували євреїв, і це діяла така ціла мережа порятунку», – згадував Сідней Лейфер.
Лукія Бойко посмертно
удостоєна звання «Праведника народів світу», і нагороду отримала її онука.
Згадуючи про
Голокост у наші дні, люди часто кажуть: «Ніколи не забувайте». Але перш ніж
пам’ятати, потрібно насамперед це знати. В Україні запрацював масштабний проєкт «Українці-рятівники.
Марафон історій», який розпочав Національний музей історії України у Другій
світовій війні та Український інститут вивчення Голокосту «Ткума». Його мета – зібрати на одному електронному ресурсі інформацію, фото,
документи, відео про людей, які під час Другої світової війни рятували євреїв,
ромів та інших жертв нацизму. Проєкт реалізовується у партнерстві з Українським
інститутом національної пам’яті, Центральним державним кінофотофоноархівом
України ім. Г.С. Пшеничного.
Ресурс уже працює та
постійно оновлюється, інформація публікується українською та англійською
мовами. Він містить життєві історії, історії порятунку, фото, документи,
відеоспогади,
архівні матеріали.
Немає коментарів:
Дописати коментар