Все почалося з відео, котре надіслала мені у viber моя двоюрідна сестра кілька тижнів тому: «У Бродах
відкрили 300-літній цвинтар, про який писав Йозеф Рот»… Так, моє коріння і
справді загубилося десь у цьому старовинному галицькому містечку, котре я
зовсім не знаю. Народилася я у Луцьку, вважаю себе волинянкою, а у родичів в
Старих Бродах була востаннє дуже давно: якось усе не випадало навідатись.
Але ось цей невеличкий відеосюжет щось наче зрушив у мені… Йдеться там про те, що
бродівський міський голова вирішив силами працівників мерії та комунальників
розчистити від заростей давній старобрідський цвинтар, на котрому уже років
десять ніхто не прибирав. Так, відвідував дехто поодинокі могили та раз в рік,
у провідну неділю, відправляв там священик.
Отже,
енергійний бродівський мер та його команда посилено толочили там два дні:
викорчовували, розчищали і, в результаті… вражені побаченим, покликали
істориків. На території цвинтаря колись була церква Собору Пресвятої
Богородиці, збудована, ймовірно, у 1743-му році, від котрої нині лишилися лише
руїни та дзвіниця. У 1944-му році, коли Броди стояли на лініїї фронту,
вона була підірвана німцями. А щодо пам’ятників, то їх тільки беруться
досліджувати. Найстарішим з них років по триста і поховані там українці, німці
та поляки, про що свідчать написи на надгробках вісімнадцятого, дев’ятнадцятого
та початку двадцятого століття. Роблять висновки, що ховали на цвинтарі
переважно шляхту, оскільки на більшості монументів можна побачити зображення
родових гербів, та й самі надгробки дуже незвичні та оригінальні. Поховані там,
до речі, і мій прадід Левко та тітка Теодозія, хоча до шляхти мій рід ніякого
відношення не мав. Є на цвинтарі дуже цікава могила, про яку у Бродах ходять
легенди – там знайшла свій останній спочинок жінка, котра за життя дуже
шкодувала і собі, і людям води. Нині її могила уся залита тією водою, хоча за
всіма відомими природними законами такого не мало би бути, проте…. Як казав сер
Вільям Шекспір: «Багато є на світі див, Горацій, що і не снились нашим
мудрецям».
Але
про один пам’ятник краєзнавці говорять впевнено – так, фігура на надгробку, що
зображає жінку, описана в романі Йозефа Рота «Марш Радецького». Це могила
коханої молодого барона фон Тротта. Саме до неї він приходив, відкривав
хвіртку, стояв там, занурений у невеселі свої думки… Із сучасників відвідати цю
могилу у 2014-му приїздив колишній посол Великобританії в Україні Джон Сміт.
Його візит у Броди був неофіційним. Прибув навмисне, аби побачити місто, в
котрому народився та провів там 19 років свого життя Йозеф Рот і яке, врешті,
описав і у своєму найвідомішому романі, і згодом не раз повертався згадками до
нього у інших своїх творах.
Справді, бродівські посадовці розчищали
старовинний цвинтар, а відкрили таємничу сторінку історії Бродів. Бо, на
відміну від посла Великобританії та інших численних іноземців, котрі навідують
Броди заради того, аби побачити рідне місто цього визначного австрійського
письменника, для мене Йозеф Рот - постать досить примарна. Щось наче
побіжно згадувалося на лекціях зарубіжної літератури про цього класика
австрійської літератури, а, можливо, і ні, але десь я таки зустрічалася уже з
цим іменем, і не так давно… Ага, пригадала, цитата з книги «Азбука мого життя»
Марлен Дітріх: «Я не можу сказати, що з великим задоволенням читаю романи.
Виняток становить «Йов» Йозефа Рота. Я мала за звичку возити з собою цей роман,
але, як завше, під час переїздів та мандрівок я втрачала більшість дорогих для
мене речей. Тепер вже цю книгу не купиш, хоча я шукала її всюди»… Вони
зустрілися у 1930-му в Берліні. Після цього їх долі розійшлися: Дітріх стала
однією з славетних кіноактрис, а Рот остаточно спився і його друковане слово
нещадно згоріло у вогнищі коричневої фашистської чуми. Проте, післявоєнна
Європа по зернинках зібрала творчу спадщину цього чудового письменника. Чого не
можна сказати про Україну, де він практично не видавався і творчість його
особливо не пропагувалася. Лише за останні кілька років з’явилося п’ять книжок
з вибраними романами, оповіданнями та статтями Йозефа Рота.
Нині,
звісно, мої знання про цього своєрідного письменника та людину з короткою, але
досить оригінальною біографією значно розширилися і його знаменитий роман «Марш
Радецького» я вже прочитала, а на черзі «Готель Савой» і, звісно ж «Йов. Роман
простого чоловіка» - дуже кортить дізнатися, чим там так захоплювалася моя
улюблена артистка. Але наразі можу поділитися з вами першими враженнями та
трішки познайомити з цим «злим, п’яним, але розумним письменником» - так
називав себе сам Йозеф Рот і зовсім не без підстав…
Отже,
Мозес Йозеф Рот, єдина дитина у єврейській ортодоксальній сім’ї, народився 2-го
вересня 1894-го року на східній околиці Австро-Угорської імперії, у Бродах. Там
він провів 19 років життя – у типовому галицькому містечку, яке залишило
відбиток на його житті і творчості, - часто всупереч його бажанню забути про
Броди і Галичину якнайшвидше. Але від епізоду до епізоду події у творах Рота
відбуваються частіше всього саме у провінційних містечках Галичини. Там майже
завжди присутнє сіре болото з жабами:
«Вони
були породжені болотами, бо ж болота зловісно розкинулися на всьому просторі
цього краю: обабіч дороги з жабами, малярійними бацилами і зрадливою травою,
страхітливою принадою для безтурботних подорожніх, незнайомих з місцевістю. Не
один пропав тут і ніхто не чув його волань про допомогу. Та всі, хто тут
народився, знали про підступність болота і самі мали в своїй натурі дещо з цієї
підступності. Навесні і влітку повітря було сповнене безугавним, ситим
кумканням жаб; під небом заходились так само ситі жайворонки, - і то була
невтомна розмова небес із болотом», - так згодом змальовував місто свого
дитинства та юності Йозеф Рот у романі «Марш Радецького».
Броди
були на той час прикордонним містечком і його залізничний вокзал був останньою
східною станцією Австро-Угорської імперії – за 10 кілометрів уже була Волинь,
котра належала тоді Російській короні. Броди було типовим галицьким штетлом,
тобто єврейським містечком, у національному складі якого євреї становили
приблизно 70% мешканців. Ще було трохи поляків, вірменів та українців. Рот
описує так: «Моє рідне місто було домом для приблизно десяти тисяч людей» і
далі: «Три тисячі з них були ненормальними, хоча не дуже небезпечними ненормальними.
Середній рівень божевілля нависнув над ними, як золота хмара. Вони займалися
власною справою, заробляли гроші. Вони одружувалися і мали дітей. Вони читали
книги і газети. Вони займалися звичайними речами. Вони розмовляли один з одним
всіма мовами, використовуваними дуже строкатим населенням у цій частині світу».
Цей опис невипадковий. Рот ріс без батька, Нахума, який з’їхав з глузду і
назавжди пропав, потрапивши у психіатричну клініку, ще до народження Йозефа.
Свою
освіту він розпочав у початковій школі Барона Хирша, згодом навчався у
Цісарсько-королівській гімназії імені кронпринца Рудольфа. Досконало вивчив
німецьку та польську мови. Володів українською та рідною ідиш. Після закінчення
гімназії Рот записується до Львівського університету на зимовий семестр
1913-1914-го років. Вивчає там германістику та філософію. Мешкав у Львові у
дядька Зигмунда Грюбеля, котрий завжди фінансово допомагав їм з матір’ю та до
котрого Йозеф часто приїздив на канікули ще під час навчання у початковій школі
та гімназії. Однак з дядьком він ладив не дуже добре, адже постійно відчував
фінансову залежність і тиск на нього з боку родича. Та й в університеті Рот
швидко опинився в епіцентрі польсько-українсько-єврейського суперництва, що
переважало у передвоєнному суспільстві. Він швидко зрозумів, що ні польський
або український націоналізм, ні єврейський сіонізм його не приваблюють. Саме у
ці часи Рот вирішив асимілюватися в австрійську культуру і стати німецькомовним
письменником. Після року навчання у Львові він переводиться у Віденський
університет. Там поєднує навчання з кореспондентською роботою.
У
1916-му році Рот добровольцем записується до австрійського війська та бере
участь у Першій світовій війні як військовий журналіст та цензор приватної
кореспонденції з прифронтової смуги. «Ця жахлива війна зробила нашу юність
німою. Якщо ми її переживемо, то ми вже подорослішаємо», - пише він з фронту.
Після повернення з російського полону у 1919-му році, Рот розпочинає працювати
журналістом у новоствореній віденській газеті «Новий день». У червні 1920-го
року він переїжджає у Берлін.
Рот
пише в Берліні для численних газет та журналів, передусім для «Берлінського
біржового кур’єра». Працюючи журналістом, він не друкує хвалебні передовиці,
адже завжди відзначався незалежністю своїх поглядів. Найліпше вдаються
йому блискучі фейлетони та подорожні замітки, а його політичні репортажі
вважаються одними з кращих. В ті роки його симпатії були на боці соціалістів.
1922-го року Йозеф Рот одружується з Фредерікою
Райхлер, котра була надзвичайною красунею з родини простих галицьких євреїв.
Однак незабаром стало зрозуміло, що скромна і така, що уникає людей, Фредеріка
– страждає на шизофренію. Щоб заглушити душевний біль, Рот все частіше став
заглядати у чарку. Врешті-решт він не зміг далі стежити за своєю дружиною, і
Фредеріка потрапила до психіатричної клініки. Саме у цей важкий період, коли
Фредеріка захворіла, Рот написав найкращі твори – «Марш Радецького» та «Йов».
Його літературний агент зазначав: «Роте, тобі треба стати сумнішим. Ти пишеш
набагато краще, коли ти сумний».
Рот
не був щасливим у шлюбі. Він мав кількох коханок, одна з яких згадувала:
«Правду кажучи, Рот був потворний, але він чимось сильно привертав увагу жінок;
завжди якась закохана жінка переслідувала його. Я ніколи не бачила
привабливішого чоловіка».
Першим
опублікованим окремим твором Йозефа Рота був роман «Готель Савой» та роман
«Бунт». І сталося це 1924-го року. У тому ж році Йозеф вирушив у подорож
Галичиною, завдяки котрій народився триптих «Мандрівка Галичиною»: «Люди й
ландшафти», «Львів, місто». «Каліки». До опису рідних для нього країв Рота
кликала аж ніяк не нестерпна туга за містом свого дитинства та часами
стабільних австрійських порядків. Галичина радше була для нього патріархальним
задвірком тодішньої Європи. А специфіка тутешнього життя стала тим
психологічним тягарем, який письменник намагався скинути з своїх плечей на
протязі свого зрілого життя.
Та хай там як, але Рот у своїй творчості
прислужився Галичині чи не найбільше, творячи її імідж для німецькомовного
обивателя:
«Край
має у Західній Європі лиху славу. Легковажно-ледачий жарт нафталінової
цивілізаторської пихи пов’язує його з нечесаністю, нечистотами, нечесністю.
Нехай яким влучним було колись спостереження, мовляв, на Сході Європи не так чисто,
як на Заході, настільки банально воно звучить сьогодні; хто ним сьогодні
послуговується, характеризує не так змальовану місцевість, як оригінальність,
якої йому бракує». Власне, за цією оригінальністю, колоритом та інакшістю,
начитавшись Йозефа Рота, приїздять іноземці в Галичину і нині.
Навесні
1925-го франкфуртська газета посилає Йозефа Рота працювати кореспондентом в
Парижі. А наступного року він, повний ентузіазму та лівих ідей, здійснив
подорож до Радянського Союзу, після якої повернувся вкрай розчарований у
комуністичних ідеалах. У середині тридцятих опублікував антикомуністичні
статті, де соціалісти та комуністи були представлені безбожниками, які проклали
шлях нацистам. Про небезпеку націонал-соціалізму він писав ще у своєму першому
романі «Павутиння» у 1923-му. А вже через десять років, коли до влади в
Німеччині прийшли нацисти, Йозеф Рот став там персоною нон грата. Він покинув
Берлін за день до приходу Гітлера до влади. Рік потому натовпи німецьких
студентів спалювали книги Рота по усій Німеччині та Австрії. Сама Елеонора
Рузвельт, захоплена талантом письменника та переймаючись його долею,
пропонувала йому іммігрантську візу, але Рот відмовився. До американського
способу життя ставився з недовірою, критикуючи його матеріалізм. Натомість
переїхав до Парижа, де провів останні шість років життя.
У
вигнанні його політичні погляди стали діаметрально протилежними тим, котрі були
замолоду. Від соціаліста він еволюціонував до монархіста. Навіть взяв участь у
групі, котра намагалася відновити ще у 30-их роках монархію в Австрії. У
1934-му, після вбивства австрійського канцлера Енгельберта Дольфуса, поринув у
депресію, котру намагався заглушити величезними дозами алкоголю. Але ностальгія
за Австро-Угорською імперією ніколи не покидала Рота: «Мій незабутній досвід –
війна і втрата моєї вітчизни, єдиної вітчизни, яку я мав: Австро-Угорської
монархії. Жорстока воля історії зруйнувала мою стару вітчизну…»
За
два роки до смерті доля подарувала Йозефу ще одну поїздку в Галичину і,
зокрема, до Львова. Його компаньйонкою у тій поїздці була німецька письменниця
Ірмгард Кеун, з котрою він на той час разом жив. Вона згадувала, як вони з
Йозефом навідалися у гості до бідної єврейської родини, що мешкала у
львівському підвалі: « Рот сидів за столом і розмовляв з ними мовою ідиш так,
що його любов до людей ставала просто заразною».
Він багато подорожує Європою. Його репортажі
стають все злішими, але неодмінно влучними. Численні бари слугують йому
прихистком, живе він практично лише у готелях. «Готель Савой» - вельми
показовий твір Рота, в котрому кожен рядочок не просто написаний, а відчутий та
прожитий автором. Дуже хочеться прочитати цю річ, бо навіть побіжно погортавши
його сторінки, поринаєш в якусь особливу, притаманну тільки романам Рота
сюрреалістичну ауру і одразу вихоплюєш для себе щось таке, що обіцяє зачепити
та змусити трішки пригальмувати у повсякденній метушні: «Життя так наочно
пов’язане зі смертю і живі зі своїми мертвими. Тут немає кінця, немає перерви,
є вічне продовження і вічний зв'язок».
Рот
був з когорти тих людей, про котрих кажуть, що вони спалюють з обох кінців. Здебільшого
у Парижі він годинами сидів у кафе, де писав свої твори. Його товариством були
хіба що порожні келихи. Алкоголізм був формою повільного самогубства. Рот часто
жартував, що без алкоголю він би ніколи не написав більшості праць. В одному з
листів другові Штефану Цвейгу він писав: «Алкоголь скорочує мені життя, це
правда, але він також запобігає моїй негайній смерті».
Одна
з останніх новел Рота називається «Легенда про Святого Пияка», у якій він
написав: «Хай Бог винагородить всіх нас, п’яниць, такою доброю і легкою
смертю!» Однак, смерть його легкою не була.
У
травні 1939-го року, почувши новину про самогубство друга, письменника Ернста
Толлера, Рот, хворий на запалення легенів, у паризькому кафе напився до білої
гарячки. Після чотириденної агонії він помер. Йому було всього лише 44 роки.
Через кілька місяців «Легенду про Святого Пияка», яка стала провісницею смерті
автора, опублікували в Амстердамі.
Похорон
Рота у Парижі відобразив складність і справжню трагікомічність його особи. У
зубожілого та погрузлого в боргах письменника після смерті раптом виявилася
армія друзів та прихильників. Вінки були від комуністів, монархістів і
австрійських республіканців. Відбулась також невеличка конфронтація між
католицьким священиком та рабином. Священик спочатку наполягав на християнській
молитві, але, не маючи доказів, що Рот перейшов у католицтво, погодився на
модифіковану молитву. Деякі друзі Рота, переконані в його єврействі,
відмовилися приєднатися до молитви. Замість того, вони наблизились до могили і,
на противагу священикові, почали читати єврейську тору.
Через
рік, в 1940-му, внаслідок лікарських експериментів, проведених нацистами, разом
з іншими пацієнтами загинула Фредеріка. Нацистам вдалося тимчасово викреслити і
Рота з європейської пам’яті, але ненадовго. Адже
Рот постійно переїжджав, він не зберігав своїх праць. У післявоєнні роки його
роботи збирали звідусіль – з газет, журналів і дивом уцілілих передвоєнних книг.
Починаючи з публікацій його романів та новел в середині 50-их, ім’я Йозефа Рота повернули Європі. Він швидко посів належне йому
місце серед провідних письменників 20-го сторіччя.
Роботи
Рота перекладаються багатьма мовами світу. Щорічно проводиться одна-дві
конференції, присвячені його письменницькій спадщині. Рот часто стає об’єктом
обговорення на німецькому телебаченні. У європейських столицях – Відні, Парижі
і Берліні – висять меморіальні дошки на будинках, де проживав Рот.
Усі
романи Йозефа Рота екранізовані. «Марш Радецького», зокрема, навіть двічі –
1965-го та 1995-го років. Вельми впливовий критик Марсель Райх-Раницький
включив його до списку двадцяти кращих романів, написаних німецькою мовою.
Прочитавши цей твір, я теж нині можу стверджувати, що долучилася до чогось
абсолютно нового і, водночас, наче давно приспаного в мені. Що це: генетична
пам'ять чи те, що називають «дежавю» ? Це відчуття важко пояснити. Скажу
лишень, що ті, хто шукає в книгах динаміки та карколомних сюжетів, не оцінять
Йозефа Рота. Це письменник деталей, психологічних портретів, майстер описів до
найменших дрібниць, - і саме тим він бере у полон свого потенційного читача.
Хоча, на основі лише одного прочитаного роману цього класика австрійської
літератури родом з Галичини, можливо, не варто робити аж таких висновків.
Про що
«Марш Радецького»? Якщо коротко – про занепад імперії Габсбургів на фоні
історії трьох поколінь баронів фон Троттів. Звісно ж, під звуки символа тієї
епохи – знаменитого «Маршу Радецького» Штрауса-старшого. Більше нічого не
буду додавати, бо ліпше за автора цю історію вам все одно ніхто не розповість,
- та й не хочеться нав’язувати вам своє бачення роману, котрий мені особисто
подарував кілька чудових вечорів та бажання помандрувати кудись у сторону
Відня. Туди, де мене, можливо, накриє хвиля імперської гордості, котра, як
стверджують бувалі мандрівники, все ще виходить з місцевих жителів. 1918-ий рік
давно в минулому, але Габсбурги там усюди – в назвах вулиць, сувенірних
крамничках, інтер’єрах готелів та ресторанів: австрійці шанують своїх монархів,
нехай ті й зосталися тільки на сторінках історії та романів, зокрема, і Йозефа
Рота.
А
ще - вельми закортіло в Берлін, де на вулиці Потсдамер Штрассе розташоване кафе
«Joseph Roth Diele», котре було засноване у
2002-му році шанувальниками його творчості. Неподалік того місця колись
винаймало помешкання подружжя Йозефа та Фредеріки Ротів і бруківки того
кварталу та стіни будинків, можливо, пам’ятають, на жаль, недовгий період
подружнього життя цієї пари, коли вони були молодими, сповненими надій та
безмежно щасливими. «Весь інтер’єр
приміщення присвячений літературній діяльності письменника. Ми оформили його
численними цитатами, фотографіями, книгами письменника. У цьому літературному
кафе можна не лише купити книги Рота, а просто сісти й читати їх» - каже Дітер
Функ – власник кав’ярні. Кафе відоме передусім
серед митців, поетів та письменників і, гадаю, круто було би посидіти там з
горнятком кави та відчути атмосферу літературного Берліну, усвідомлюючи, що
об’єднує оту всю богемну тусню не хто інший, як мій знаменитий земляк – Йозеф
Рот.
Та й
в Броди навідатись, врешті, були би зовсім не зле – до витоків творчості
австрійського класика і до свого коріння теж… Ну, а поки вирішую, куди найперше
податися, то слухаю «Марш Радецького» Йоганна Штрауса у неперевершеному
виконанні Віденського симфонічного оркестру під воістину фантистичним
диригуванням Даніеля Баренбойма. Не втримаюсь наостанок від цитати з
однойменного роману Йозефа Рота: « Тільки-но оркестр ставав, як належить,
кружка і тендітні ніжки крихітних нотних пюпітрів позастромлювало в чорну землю
між великим бруковим камінням майдану, капельмейстер уже стояв серед своїх
музикантів, рішуче піднісши догори чорну ебенову паличку зі срібною головкою.
Усі – плац концерти – вони відбувалися під балконом пана окружного начальника –
починалися з маршу Радецького. І хоч марш той був добре знаний оркестрантам, що
вони заграли б його серед ночі з заплющеними очима, без ніякого диригування,
капельмейстер уважав за необхідне, аби вони кожну ноту вичитували з паперу. І,
мовби, виконуючи марш Радецького з своїми музикантами вперше в житті, він
кожної неділі, з усією сумлінністю військового диригента, підіймав догори
голову, паличку й погляд і спрямовував усе те водночас на, як йому здавалося,
спраглі його велінь сегменти круга, в центрі якого він стояв…»
Немає коментарів:
Дописати коментар