Далека дорога маестро Бонді.

«Прийде ще час, коли затужиш ти за мною,

Прийде ще час, коли згадаєш наші дні,

Може, тоді любов ти зрозумієш мою

і, може, за ту любов вдячна будеш мені…» -

у Львові кінця тридцятих років минулого століття цю пісню чути було звідусіль: вона лунала з танцювальних залів, її виконували перед сеансами в кінотеатрах, її насвистували в трамваях, награвали на фортеп’янах галицькі пані та панєнки, горланили при застіллях. Танго Богдана Весоловського «Прийде ще час» утвердило тріумф української естрадної музики в полонізованій Галичині. І нині, вже у році 2020-му нового століття, у моєму власному життєвому просторі теж володарює «Прийде ще час» - я постійно мугикаю собі його під ніс, а коли поблизу нікого немає, то й навіть у повний голос. Я, взагалі, «підсіла» на Весоловського, немов надолужую згаяний шмат життя без його бальзамуючих душу мелодій. Шкода тільки, що про такого чудового композитора дізналася нещодавно. «Відкрив» Весоловського для мене Зіновій Карач з неймовірним кавером на його пісню «Усміх твій таємничий». Почала нишпорити на теренах інтернету і… Зрозуміла, що уже років зо двадцять слухала Весоловського, навіть не підозрюючи про те: «Серце у мене вразливе», «Параска», «Жоржина» - у виконанні Олега Скрипки все це звучить досить кітчово, але мило, у своєрідній манері Скрипки і я була чомусь упевнена, що то його власні пісні. Що ж, доводиться визнати, що має рацію музикознавець Олександр Зелінський, коли стверджує: «Про такі творчі постаті, як Богдан Весоловський тепер модно говорити, що «митець повертається в Україну, на Батьківщину». Але якщо бути докладним, то слід визнати, що пісенний доробок Богдана Весоловського, хоч і в неповному обсязі, але ніколи не покидав Україну». І справді, пісні його виконувалися, але з певних причин ім’я композитора називати було не прийнято. Лише в другій половині 80-их років на одному з концертів гурту «Львівське ретро», де лунали пісні Богдана Весоловського, прізвище автора було вперше названо серед тих, хто ніс славу в масовій культурі довоєнного Львова. Та, попри те, що за останнє десятиліття Весоловського згадують все частіше: то меморіальна дошка, то концерт, то цілий фестиваль в його честь, ба, навіть книга Ігоря Осташа «Бонді. Повернення Богдана Весоловського» побачила світ у 2013-му році, величезна частина українців не в курсі – хто такий Богдан Весоловський, не чули його пісень, або сприймали їх як твори невідомого автора. А це, на мій погляд, велика несправедливість. Згадуваний вище Олег Скрипка, коли потрапив до Канади, був приємно подивований, що тамтешня публіка сприймала пісні Весоловського у репертуарі співака особливо гаряче, а їх, до слова, у пана Олега зо три десятка, бо він є палким прихильником музики композитора. І то стосується не суто української діаспори в Канаді, що, власне, і не було би вже аж так незвичайно. Твори Весоловського увійшли до репертуару багатьох англо та франкомовних співаків, його знають, шанують, люблять і навіть обожнюють у країні кленового листу, його творчий доробок вважається там надбанням культурної спадщини Канади. Як сказала Дейдрі Франсуа(темношкіра джазова співачка, котра народилася на Карибах, а нині проживає у Канаді і є однією із учасниць українсько-англійського дуету з «Colors Duo»): «Весоловський для мене так само добре відомий артист, як і інші тут, у Канаді. Я маю на увазі доступ до його музики всюди: на YouTube та в інтернеті. Так що це дуже легко – прослухати його музику та ознайомитися з його творчістю. Для мене – бути англомовною людиною і мати можливість співати його музику завдяки цьому доступу – це прекрасно. Ми можемо чути його всюди: на багатьох фестивалях та й, взагалі, у різних місцях. І це чудово». Чудовим, до слова, є й у виконанні дуету пісня Богдана Весоловського «Ти з любові собі не жартуй»: у вельми цікавій джазовій обробці, співається англійською і тільки приспів – українською, з ледь помітним шарманним акцентом:

«Ти з любові собі не жартуй

І з моїх почуттів не шуткуй,

Бо що сталось мені, може й статися тобі,

І за це ти мене не винуй…»

Отож, прослухавши те інтерв’ю та вельми оригінальне виконання українського фокстроту англомовної леді, я вирішила, що й нам, україномовним, не завадить трішки більше знати про нашого талановитого співвітчизника. Почала я, звісно ж, з себе, і залюбки ділюси нині з вами інформацією про одного з перших композиторів у царині української естрадної музики.

Богдан Весоловський мав би народитися у Стрию, бо його батьки були шанованими стриянами. Але Іван-Богдан Весоловський народився у драматичні часи Першої світової війни 30-го травня 1915-го року у Відні. Туди емігрувала сім’я, рятуючись від російської окупації. Але вже через три роки родина повернеться на Стрийщину, де його батька чекала доля політв’язня. Остап Весоловський був радником стрийського суду, а в часи ЗУНР – головою суду. Він брав участь у величному святі Злуки у Києві в січні 1919-го року, після чого й відсидів у польській тюрмі. Батько був шанованою людиною і стрийська громада обрала його Головою управи Стрийського Народного Дому. Мати Богдана – Марія Весоловська – народилася в сім’ї отця Івана Охримовича та Вікторії Охримович і була родичкою Соломії Крушельницької. Сповнені шарму старі світлини засвідчують її надзвичайну вроду. Вона була довголітньою головою Союзу Українок у Стрию, починаючи з 1912-го року і аж до початку Другої світової війни. А ще мама Богдана гарно писала вірші і, принаймні два з них, стали його піснями. Все те хороше, що згодом проросло у дорослому Богданові Весоловському, засіялося у ньому в дитинстві його батьками. Помітивши хист восьмилітнього хлопчини до танців, його віддали до славного танцювального колективу Василя Авраменка. І навчатися після початкової школи він пішов до найкращої гімназії краю – імені Пілсудського, випускниками котрої у різний час були Степан Бандера, Олександр та Філарет Колесси, Степан Охримович, Мирослав Любачівський, Остап та Нестор Нижанківські та багато інших видатних діячів мистецтва, науки, релігійного та політичного життя Західної України. Вчився Богдан добре. Він брав активну участь у громадському житті гімназії, виступаючи в різних іпостасях на культурно-мистецьких вечорах. З особливою приємністю співав у гімназійному хорі. А коли наставало літо, його кликав до себе «Пласт». Ця юнацька організація виховувала у своїх підопічних любов до Вітчизни, мужність і стійкість, шанобливе ставлення до народних звичаїв, природи, вміння поводитися в екстремальних ситуаціях; а ще – «Пласт» був місцем, де вирували молодечі веселощі, де кувалася вірність юнацькій дружбі.

Одночасно з навчанням в гімназії Богдан Весоловський вчився у Стрийській філії Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка. Взагалі, взаємини Богдана з музикою складалися досить цікаво. Він сам, без жодного примусу забажав вчитися грі на піаніно. Приватні уроки гри на цьому інструменті брав його товариш і Богдан попросив у батьків купити інструмент. Йому не відмовили і вчителька, пані Новицька, почала приходити додому до Весоловських та давати уроки Богдану і… його мамі. Удвох було і веселіше, і азартніше, а, головне, і мама, і син виявилися дуже здібними учнями. Пані Новицька згадувала, що Богданко не просто грав на інструменті, він одразу робив свої оригінальні інтерпретації до музичних творів, уже тоді виразно проявлявся у нього композиторський хист. І, хоча батько не долучився до тих музичних занять, але завжди слідкував, аби син старанно виконував усі вправи та любив слухати гру своїх домашніх музикантів. Шкода лишень, що Остап Весоловський помер, коли Богданові виповнилося тринадцять – син важко переживав цю втрату і уже у дорослому віці, коли сам став батьком двох синів, завше підкреслював їм, що вони щасливі, бо мають біля себе батька, а батьком він був дуже хорошим.

Втім, це станеться ще дуже не скоро, а поки що юний Богдан у рідному Стрию організовує ансамбль з молодих гімназистів «Ревелєрси». На концертах ансамблю часто звучала одна з перших пісень молодого музиканта «Параска» - слова до якої написала мама Богдана, пані Марія Весоловська. Сюжет пісні – правдива подія, що сталася одного дня в Карпатах, де не раз влітку відпочивали Весоловські. Якусь дівчину Параску послали в знаменитий тепер Славськ за сіллю та нафтою (тобто гасом), а в дорозі Параску зустрів хлопець, що втратив від неї голову. Ця пісня нині вельми органічно вписалася до репертуару Олега Скрипки. Ноги самі просяться у танок, коли він співає:

«А у Параски синяя запаска,

До неї липну, як до квітки жміль.

Я її зивав, як ішла із лазка,

Стала червуна, як мак серед піль…»

З усього сказаного вище може скластися геть хибна думка, що юний Богдан був таким собі аж до оскоми правильним пай-хлопчиком, але це зовсім не так. У підлітковому віці хлопці часто стають некерованими, занадто самостійними, часом навіть на межі виклику. Для Богдана завжди був прикладом старший брат Ярема, котрий був у складі знаменитого пластунського куреня «Лісові чорти». Отож, завше хотів довести і йому, і всім, що він теж, як би нині сказали, «крутий пацан» і в п’ятнадцятирічному віці, як згадувала його мама, став справжнім бешкетником. Часто з друзями пробирався на заборонений для пішоходів закритий міст (віадук) над бурхливою річкою з гострими кам’яними виступами, а коли «сміливці» чули свисток жандармів, то стрибали прямісінько у воду, чим наражали себе на небезпеку, а рідних – на сердечні краплі. У цьому ж таки віці у Богдана відбувається дуже важлива зустріч, котрій він не надає тоді жодного значення: до його родичів Охримовичів на гостину приїздить мамина двоюрідна сестра Олена Залізняк з тринадцятилітньою донькою – теж Оленою. Тінейджери знайомляться, але враження одне на одного не справляють: на цьому етапі життя у них не виявилося спільних інтересів.

У 1933-му році, після закінчення гімназії, Богдан Весоловський перебирається до Львова. Львів з його потужними культурними надбаннями та чудовою архітектурою завжди притягував до себе галичан. Там Весоловський вступив одразу у два виші: університет Яна ІІ Казимира (тепер ЛНУ ім. Івана Франка) та Вищий музичний інститут ім. Миколи Лисенка, філію котрого відвідував ще у Стрию. Мабуть, наслідуючи батька, Богдан вивчає право, а у ВМІ вступає до класу гри на фортепіано. Його стрийський наставник Зиновій Лисько спонукав учня писати не розважальну, а серйозну музику. І 16-річний Весоловський поклав на ноти уривок із «Перебенді» Тараса Шевченка. Отож, і надалі був налаштований на класику. Взагалі, він завше чітко розрізняв два види музики: одна вишукана симфонічна, камерна для слухання, а друга – розважальна, для танців та співів у товаристві. Він пише ряд романсів на слова Тараса Шевченка, Володимира Слісаренка, Павла Тичини; фортепіанні твори з серйозними настроями.

А тим часом у Львові вирувало бурхливе музичне життя. Звісно, домінують польські джаз-бенди. Львів’яни танцюють під музику варшавських композиторів (Тадеуш Фалішевський, Генрик Варс), а також під кавери на італійські та німецькі хіти. Україномовна пісня звучить переважно в селах, і більшість молоді сприймає народні співи своїх бабусь як щось нестерпно застаріле. Але і безкінечні варшавські привози влаштовують далеко не всіх.

Молоді хотілося чогось сучасного та європейського: легких трихвилинних пісеньок про любов, саундтреків до студентських мрій та проблем. І ось на цьому грунті у 1930-му році виростають перші справжні поп-зірки України – джаз-капела Леоніда Яблонського, відома також як «Ябцьо-джаз». На початках це був підлітковий гурт, котрий починав з виступів на модному карпатському курорті Гребенів, де вдень відпочиваючі ходили у гори або оздоровлювались «на водах», а ввечері збиралися на танці. Ось для цієї публіки і відігравали свої перші концерти юні артисти. Переважно робили україномовні кавери на європейські шлягери, наприклад, на знамениту «La Paloma». Австро-угорські товстосуми не могли натішитися милими юнаками, екзальтовані панянки закохувалися та влаштовували бурхливі овації. Про колектив заговорили в музичних колах. В складі капели грали різні музиканти: хтось залишав гурт, хтось приєднувався. Незмінними були тільки керівник Леонід Яблонський (Ябцьо) та Анатоль Кос-Аеатольський (Тацьо). Але справжньої слави «Ябцьо-джаз» зазнав лише тоді, коли до колективу приєднався Богдан Весоловський, котрий на італійський манер узяв собі псевдо Бонді. Те середовище молодих людей, куди він ввійшов, важко було чимось здивувати. Вся тогочасна естрадна музика у них була і в пальцях, і в голові. Так, Весоловський співав, грав на музичних інструментах, був прекрасним танцюристом, але для спокушених колег це не було чимось особливим. Але коли він показав два зошити з нотами пісень… Його танго «Ти і твої чорні очі» піднесло «Ябцьо-джаз», як би сказали нині, на самісіньку вершину львівського хіт-параду, з котрої їх уже ніхто не зумів зіпхнути до кінця існування гурту.

«Ти і твої чорні очі

Так чарують все мене,

Що в безсонні довгі ночі

Все нагадують тебе…»

Не одна пара на танцювальному майданчику поєднала свої долі завдяки звукам цього чуттєвого танго. Танго та фокстроти Бонді стали окрасою усіх балів, забав та веселих свят Львова та околиць. Особливо гарно їх приймали на курорті в Черче, де тоді збирався увесь цвіт української інтелігенції. Саме там до суто чоловічого гурту приєдналася дівчина-солістка – Ірина Яросевич (Рена), котра стала згодом не лише улюбленицею публіки, а й першим коханням Бонді. Власне, в минулому дописі, присвяченій Яросевич-Богданській-Андерс, я розповідала про взаємини молодих людей, про їх непросту історію кохання. Взагалі, я намагаюся тут уникнути повторів, хоча й розумію, що без них не обійтися, бо й про «Ябцьо-джаз» я теж трішки писала минулого разу. Що ж, повтори неминучі, бо долі цих людей перетиналися і деякі події були для них спільними та мали якесь особливе значення.

Між Реною та Бонді виникли романтичні стосунки. Вона стала і його Музою, котра надихала, і улюбленою виконавицею його пісень. Коли вони разом виконували найвідоміше танго Весоловського «Прийде ще час», зал завмирав, зачаровано слухаючи, аби в кінці вибухнути бурхливими оваціями. У них було багато спільного: обоє, через обставини, народилися поза Україною і в патріотичних українських родинах; по материнській лінії у кожного були в роду визначні музиканти; обоє були активістами «Пласту»; вони були з одного кола; у них був головний спільний інтерес – музика. Це була дуже красива пара. Вони мріяли про спільне майбутнє, але їм не судилося.

 Кажуть, що заради цікавості Богдан навідав у Львові знамениту ворожку, котра напророкувала йому у житті велике кохання, двох синів та довгу далеку дорогу. Велике кохання у нього вже було, про дітей з Реною вони поки що думали,а в дорогу Бонді збирався – не сподівався лише, що вона виявиться для нього аж на стільки довгою та далекою. В 1938-му році на маленькому шматочку Карпат для України зажевріла надія на самостійність. Дипломований юрист Весоловський піддається хвилі патріотичних почуттів і вирушає до Хусту з упевненістю, що його знання стануть у пригоді. Звідти він уже не повернеться до Львова, а, щоб уникнути переслідувань польського уряду («закарпатців» частіше за все розстрілювали), переїде до Відня. То буде початок його довгих емігрантських мандрів. Минуть роки, і вони знову колись зустрінуться, двоє українців на чужині – композитор Богдан Весоловський і співачка Рената Богданська (Ірина взяла собі псевдо в пам’ять про перше кохання), яка зажила слави поп-діви польської естради. Настрої прощання відобразилися в кількох його піснях, зокрема, в танго «Чи справді», яку нині взяла до свого репертуару Оксана Муха та виконує її з особливою пронизливістю:

«Чи справді вже нам не стрінутись з тобою,

Чи справді вже нам не мріять, не любить,

Чи може лише вечірньою порою

За тим, що було, нам тільки тужить».

У Відні Богдан Весоловський поселяється у родичів по маминій лінії – Охримовичів. Там уже живуть дві Олени Залізняк – мама й донька. Олена-молодша – тепер вона уже не те цибате дівчисько, з якою Богдан підлітком познайомився у Стрию, а файна панночка. Тісне перебування молодих людей в одній, хоч і немаленькій, квартирі, а згодом і поїздка в одній компанії в гори зробили свою справу. Велике кохання Бонді було десь далеко і видавалося уже чимось майже нереальним, тим, що можна покласти на ноти і виспівати. А та, що згодом народить йому обіцяних долею двох синів, зовсім поряд і Богдан Весоловський у 1941-му одружується з Оленою Залізняк.

У Відні він продовжує вчитися, стає доктором економічних наук. Закінчує Консульську академію. Спочатку заробляє на прожиття у клубах і барах, граючи там на музичних інструментах, а також має справу з виданням української музичної літератури. Згодом обіймає посаду урядовця прикордонної контрольної служби між Австрією та Німеччиною, допомагає українцям виїхати з радянської території.

Лише 1949-го року подружжя Весоловських, у котрих на той час було уже двоє синів, перебираються до Канади. Подорожувати довелося на позичені гроші. Але рівень життя, зовсім відмінний від окупованої Галичини та повоєнної Австрії, швидко дався взнаки. Вже невдовзі Весоловські мали свій будинок – спершу у Содбурах, а згодом – у Монреалі.

Канадський період творчості Богдана почався з перших контрактів та видання пісень. Він організовує капелу, а згодом і хор. Не розстається з акордеоном. Дружина згадувала, що якось грав на ньому 28 днів підряд з короткими перепочинками на сон і понатирав собі плечі аж до крові. Сама Олена, як колись мама Богдана, очолює в еміграції жіночий просвітній рух, а ще разом з чоловіком пише вірші, зокрема до «Лети, тужлива пісне», яка стане гімном українських емігрантів:

«Лети, тужлива пісне,

Через море у даль…

Неси мою любов,

Мою тугу і мій жаль…»

Його музика в еміграції стає більш мелодійною і велику увагу Весоловський приділяє текстам. Пише на вірші українських класиків: Володимира Сосюри, Павла Тичини, Максима Рильського, Тодося Осьмачки, Василя Симоненка, Олександра Олеся, Дмитра Загула, Ганни Чубач. Не намагається бодай у чомусь копіювати західних митців, перейняти чийсь чужий стиль у музикуванні. Тепер пісні сільських українських бабусь в «садках вишневих коло хати» вже не здаються нафталіном, а слугують джерелом для натхнення. Адже у світі якраз і цінується аутентичне мистецтво. Напевне, у цьому і є секрет популярності пісень Весоловського у Канаді.

Поряд з музичним успіхом Богдан Весоловський робить дипломатичну кар’єру, отримавши унікальне право працювати на високих державних посадах і навіть в авіації, ще не маючи на той час канадського громадянства. Згодом здійсниться ще одна мрія – Весоловського запросять працювати в українській редакції Канадського радіо, яку згодом і очолить. Так він зможе мати – хоч і однобічний – зв’язок з українським слухачем. Колеги по роботі згадують його як трудоголіка: виходив на службу навіть у вихідні і святкові дні. Розширив часи українського ефіру з 14-ти до 60-ти годин на тиждень.

Попри «залізну завісу», листується з родиною та з найкращим другом Анатолем Кос-Анатольським, обмінюючись музичними надбаннями. А в 968-му йому ще раз судилося побачити Україну, скориставшись українсько-канадським культурним обміном. Він побував у Києві, відвідав могилу Тараса Шевченка у Каневі, а також Львів. Повсюди його супроводжував «шафоподібний» чоловік у цивільному. Аби нормально поспілкуватися з двоюрідним братом, доводилося у готельному номері накриватися товстою ковдрою і так бесідувати, бо знали, що усі розмови фіксуються на плівку. До рідного Стрия Богдан так і не потрапив, бо у радянські часи іноземців до райцентрів зазвичай не пускали. Був вражений величезним контрастом між рівнем життя у Канаді та Україні, але, попри все, почувався щасливим, що знову бачить рідні йому обличчя, ходить по такій знайомій львівській бруківці… Коли його проводжали - на летовищі у Львові, він мав, поставивши речі у літак, вийти і ще раз обійняти рідних та друзів. Але замість нього вийшов «шафоподібний» і повідомив, що Богдан Весоловський не зможе вийти, бо… ридає. Він і справді не просто плакав, а ридав, постійно повторюючи: «Я більше ніколи не побачу Україну…»

Доля подарує йому ще одну зустріч з юністю, коли до Канади на гастролі приїдуть артисти польської діаспори з Лондона. Там, на одному з концертів, він, цілком випадково зустрінеться зі своїм першим коханням – Іриною Яросевич. Хоча тепер вона Ірена Андерс – дружина легендарного польського генерала. Але її сценічне ім’я – Рената Богданська – багато про що сказали Богдану Весоловському. Більше, аніж слова, бо була з ним стриманою. Але його збентежила ця зустріч, нагадала так багато, розбудила затаєне…Вона надихнула його на дві фантастичні мелодії, написані на чудові поетичні тексти: «Було високе чисте небо» на слова Лесі Тиглій та «Я знов Тобі» на слова Ганни Чубач. Він дарує їй ці пісні і вона відтаює. Перед ним знову його Рена, для якої він той самий Бонді з «Ябцьо-джаз». У запис цих пісень Рената Богданська вкладає шматочок душі. Усі, хто знаходився у той час на студії Стіва Норберта, зауважували особливу енергетику, котра йшла від співачки. У три з половиною хвилини музичного треку вмістилася історія кохання Бонді та Рени, все те, що мало з ними відбутися, але не сталося:

«Я знов Тобі, я знов для Тебе,

І хай простить мене земля,

Мені краси її не треба,

Коли Тебе на ній нема».

Пісня «Я знов Тобі» у виконанні Богданської вважається шедевром і саме вона й надихнула мене на мій попередній допис про українку Ірину Яросевич, котрій судилося стати символом польського національного відродження та героїзму.

Напевне, усе це: і поїздка в Україну, і зустріч з Реною, а ще – втома, бо мав 220 днів невикористаної відпустки, фатально подіяли на Бонді. Ввечері 16-го грудня 1971-го року він, виходячи з приміщення радіокомпанії, попрощався з колегами, сказавши, що завтра має записати на ноти три мелодії. Але на світанку 17-го грудня він відійшов у вічність у віці 56 років. Родина Кос-Анатольських у Львові отримала від нього новорічну листівку тоді, коли його самого уже не було на цьому світі.

Через двадцять років по його смерті дружина Олена Весоловська виконала волю свого чоловіка і перевезла його прах до родинного гробівця у рідному Стрию. Бонді все-таки повернувся на Україну. І пісні його варті того, аби їх знали та слухали. Не задля шароварного патріотизму, а тому, що то є велике та справжнє мистецтво, котрим нам, українцям, просто таки необхідно і пишатися, і усіляко пропагувати. Що я, власне, і намагалася зробити цим дописом. Ну і, звісно ж, без пісні тут не обійтися. Вибирати є з чого, адже творча спадщина композитора – понад 120 пісень. Але я ризикну запропонувати вам прослухати кавер-версію на пісню Богдана Весоловського «Усміх твій таємничий» у виконанні Зіновія Карача та гурту «Wszystko». Адже саме з цієї пісні почалося моє «усвідомлене» сприйняття музики Весоловського та виник інтерес до його особи. Гадаю, маестро Бонді сподобалося б таке виконання, адже він сам ще змалечку захоплювався інтерпретаціями музичних творів, а в молоді роки бавився джазовими імпровізаціями. І львівський гурт «Wszystko» безумовно, вартий вашої уваги і я буду рада, якщо бодай для когось він теж стане приємним відкриттям.