Про маму: під фадо та каву з кардамоном.

Напевне, цьому допису варто було би з’явитися раніше: до Дня Матері. Зізнаюсь, я, взагалі, його не планувала. Але цей вірш, на котрий натрапила у viber в групі «Рівне – 1987» (створена випускниками бібліотечного факультету) якраз на День Матері, зачепив мене за душу:

Пам’ятаю, як мама казала,

Коли пхикала я їй в лице:

«Прожила ще ти, доню, замало,

Чи повчатиме курку яйце?»

Але ж я була горда й зухвала,

Мимо вух пропускала слова –

Бо обов’язків майже не знала,

В голові були тільки права.

Випускний пам’ятаю до ранку

(Має юність високий престол!)

І похилену мами осанку,

І як ніс виїдав «Корвалол».

І від дому далеко навчання,

Сумки різали руки, мов ніж,

В них – смаколики й мами зітхання:

«Висипайся, дитинко, і їж…»

Як належить тоді все сприймала –

Досі вогником сором пече!

Я, спіткаючись вкотре, шукала

Найрідніше у світі плече.

І тепер, коли часом не в дусі,

Власним дітям варю вже й перу,

В телефоні жаліє матуся:

«В кінці тижня я їх заберу».

І не видно межі тій любові –

Діти виросли вже чи малі,

Хай же будуть щасливі й здорові

Усі мами на цілій землі!

Такі прості та щирі слова. Шкода, що не знаю авторки і однокурсниця, котра розмістила його, теж не змогла мені дати відповіді на моє запитання. Втім, під цим текстом змогла би підписатися, мабуть, кожна з нас. Не задля того, аби присвоїти собі авторство. І навіть неважливо, що не всі серед нас, так вже сталося у житті, самі зуміли стати мамами. Є у цих простих рядочках щось до щему рідне. Відразу чомусь згадала мамин запечений «хазяйський», як вона любить казати, кисломолочний сир і як обожнювали дівчата з нашої п’ятдесятої кімнати в гуртожитку на Толстого чаювати під ту смачну запіканку. Мама не втомлювалася ходити за цим продуктом на базар щосуботи, аби в неділю ввечері запакувати мені його, уже у вишуканій кулінарній обробці, у валізу. Я була дівчинка міська і особливо напханих харчем торб привезти не могла, але щось смачненьке мама завше готувала – на всіх дівчат, а нас було в тій кімнаті семеро…плюс одна, бо Лариса Савченко з 38-ої кімнати переселилася до нас майже одразу. І як ми там жили усі у тій рукавичці? Щоправда, це було на першому курсі – потім нас розселили, але чомусь та кімната мені найкраще врізалася в пам’ять. І смак того маминого запеченого з родзинками сиру мені тепер завше нагадує ті мої студентські часи. Щоправда, востаннє, на цей Великдень, мама бідкалася, що сир не вдався, бо був «не хазяйський», а «державний». Та бог з ним, з сиром – головне, що мама, хоч і старенька вже, але ще порається на кухні і я маю щастя ласувати її смаколиками. І, взагалі, щастя, що вона поряд. Я навчилася це цінувати. З часом, бо у свої надцять була, певно, як і усі пересічні підлітки…

Тим-то й цікаво було мені прочитати книгу польської письменниці Йоанни Ягелло «Кава з кардамоном». У ній розповідається про сучасну дівчинку-підлітка і її непрості відносини зі світом, оточуючими, випробування дружніх стосунків та зародження першої симпатії. І, звісно, тема «дочки-матері» зацікавила мене там чи не найбільше. Так, мами теж бувають неідеальними і у них є свої таємниці, свої «скелети у шафі», свої гріхи молодості. У них буває непростий характер і вони можуть навіть щезнути з твого життя – на щастя, мама Халінки (головної героїні) покидає її ненадовго, але цього цілком достатньо, аби завдати дівчині безліч клопотів. Доводиться самотужки виборсуватися з непростих ситуацій та ще й розплутувати попутно сімейну таємницю. І це у той час, коли саме мамина підтримка потрібна понад усе.

Але і мамі теж необхідне було розуміння доньки, навіть прощення, бо інакше страшенний тягар на серці може безжально кинуту у жахливу прірву, з котрої немає вороття. Як добре, що у доньки вистачило мудрості, тактовності, душевного тепла. До цього, зазвичай, приходиш тільки з віком. Або через сильне потрясіння, через усвідомлення ймовірності втрати звичних речей. Тоді починаєш цінувати просто гарний день, коли мама вдома, готує сніданок, цікавиться твоїми справами, ви разом щось обговорюєте чи базікаєте про усілякі тільки вам зрозумілі дрібнички… Я наче знову пережила деякі моменти свого життя, усвідомила щось дуже важливе для себе і пригадала свій вірш, котрий колись давно написала для мами у мить особливої душевної відвертості:

Складно все – незаперечний фактор,

Не журись, матусенько, облиш.

Маю я не золотий характер –

Ти одна мені його простиш.

Побурчиш, а потім пошкодуєш,

Якщо раптом щось утну не так,

Настрій мій до тонкощів відчуєш,

Не чекаєш дяки та відзнак.

За хороше не жадаєш плати:

Чом же очі знов такі сумні?

Хочу я одне Тобі сказати –

Найдорожча Ти за всіх мені.

І якщо розлуки час настане –

Зіронькою шлях мій освіти,

Бо ніякий милий чи коханий

Не любитиме мене, як Ти…

Просто все – незаперечних істин

Кожну мить навчає нас життя;

І якщо на світі є щось чисте –

Це моє до тебе почуття.

Про непросте життя моєї мами теж можна написати книгу. І варта вона, безумовно, значно ліпшої долі і, можливо, кращої та слухнянішої доньки. А поки що я пропоную їй «Каву з кардамоном» від Йоанни Ягелло, бо мама теж полюбляє такі історійки з happy end і це неабияк ріднить нас, додає спільних тем для теплої розмови.

Книга насправді цікава, з хвацько закрученим сюжетом, навіть з деякими елементами тріллеру, якщо зважати на сни головної героїні – уявляю, якого тремору можна було би нагнати ними на глядача, якби їх, ті сни, відповідно зафільмувати. Читається легко і мені шкода лише про одне: у мої п’ятнадцять подібних книжок не було. Ні, звісно, я тоді читала дуже хороші книги, але ось таких «дівчачих», де можна було побачити відображення своїх проблем, знайти підказку у їх вирішенні та й просто, «без ідеології» зануритися у красиву історію перших почуттів, приміряти на себе запропоновані автором ситуації – такої літератури у час мого тінейджерства не існувало. Тому, напевне, і тягне мене вряди-годи на таке чтиво. І, як не дивно, в таких книгах часто знаходжу щось корисне для себе, окрім цікавого сюжету та ностальгії за днями своєї юності. З цієї, приміром, я дізналася чудовий рецепт смачної кави з кардамоном «Медова пристрасть» яку Халінці замовив її хлопець Адріан у вельми атмосферній варшавській кав’ярні «Оксамит». Спробувала й собі приготувати цю «пристрасть» і нині можу підтвердити слова пані Йоанни Ягелло, що «кава з кардамоном розігріває, бадьорить і покращує настрій». Її гарно пити під фадо – особливий стиль португальської традиційної музики, сумної, але дуже красивої. Диск з нею подарувала Лінці її подруга Наталія. Я теж прослухала Марізу – найвідомішу нині зірку фадо. Але мені чомусь більше до вподоби Сезарія Евора. Це під її наспіви продивлялася я чат своїх однокурсниць у viber, знайшла там вірш, котрий мені царапнув душу і я, дочитавши «дівчачу» книжку Йоанни Ягелло та зробивши велику кружку кави з кардамоном, вирішила поділитися своїми думками з вами. Щемним співом Сезарії Евори теж.