«Я тільки пташка, що шукає своє загублене крило…»

Це як мана – в котрий раз слухаю одну й ту ж пісню. Слова Ганни Чубач, музика Богдана Весоловського «Я знов тобі». Чула її й раніше у чудовому виконанні Зіновая Карача. Власне, дякуючи йому, я й відкрила для себе композитора Богдана Весоловського і разом з ним музичний світ Львова 30-их років минулого століття. Але нині я слухаю зовсім інше виконання, жіноче, надзвичайно чуттєве, і воно мене зачепило. Не майстерно поставленим хорошим голосом, хоча голос насправді приємний і відчувається, що спів професійний, а якоюсь відвертістю, чимось особистим, навіть інтимним – так, наче то сповідь, що йде від самісінького серця:

«…і хоч задума болем крає

Моє натомлене чоло,

Я тільки пташка, що шукає

Своє загублене крило…»

Співачка заінтригувала мене на стільки, що я вирішила розгадати таємницю, а те, що власниця цього голосу і пісня тісно пов’язані між собою, я чомусь не мала ніякого сумніву. І чим глибше я занурювалася у друковані статті, кадри старої кінохроніки, уривки фільмів, - тим сильніше було моє бажання розповісти вам про одну дуже цікаву книгу. На жаль, ще ніким не написану. Але якби мені судилося бути її авторкою…

Розпочала б я цю історію з травня 1944-го року, а місцем дії обрала би гору Монте-Кассіно в Італії, де стояв тоді однойменний монастир бенедиктинців. Хоча, монастир до того часу був уже майже повністю зруйнований авіацією США. Проте це не завадило німецьким парашутистам обороняти його з особливою запеклістю. Адже позаду – Рим, і Монте-Кассіно був надзвичайно важливим стратегічним об’єктом на тій ділянці фронту. Три атаки, здійснені союзниками, виявилися невдалими і, на прохання генерала 2-го Польського корпусу Владислава Андерса, 11-го травня його війська поставили на вирішальну позицію – навпроти самого монастиря. Бій був запеклий та кровопролитний і тільки 18-го травня на горі підняли національний польський прапор. У битві при Монте-Кассіно 2-ий Польський корпус втратив 924 особи вбитими(пів сотні з них були українцями) і 4199 пораненими, що становило понад 10 відсотків чисельності корпусу і третину всіх його втрат за період Другої світової війни.

А за кілька днів на вершині гори Монте-Кассіно лейтенант Польської армії та водночас солістка музичного оркестру «Польська парада» при 2-му Польському корпусу генерала Андерса - Рената Богданська виконала перед тими, хто вцілів, нову пісню Фелікса Конарського «Червоні маки на Монте-Кассіно». Цій пісні судилося стати неофіційним гімном Польщі. Для поляків вона щось на кшталт як «Ой у лузі червона калина похилилася» - для українців, а, можливо, і більше, бо в ній –відродження польського бойового духу, утвердження польської гідності, польської слави. Ренату Богданську проголосили тоді символом польського героїзму. Хоча й першим виконавцем того хіта, якщо вже бути геть точним, був Гвідон Боруцький, але втомленим війною бійцям так хотілося хоч крихти радості, згадки про затишний рідний дім, де їх люблять і чекають, - що з уст милого створіння слова цієї пісні звучали для них особливо зворушливо та пронизливо:

«Червоні маки на Монте-Кассіно…

Польська кров їх полила в ті дні.

Йшов вояк по цих маках і гинув,

Та сильнішим од смерті був гнів…»

Струнка, тендітна, з зовнішністю кінодіви, вишуканими манерами та розкішним голосом - молода жінка запала у душу не одному солдатові та офіцерові, але залицятися до неї не наважувався ніхто. І навіть не тому, що була на той час одружена зі згаданим вище солістом того ж таки оркестру Гвідоном Боруцьким. З Ренати не зводив очей, коли був поряд, генерал корпусу Владислав Андерс. І ні для кого не було великим секретом, що симпатія у них взаємна. Хоча генерал теж не був вільним – мав дружину та доньку. І різниця у віці у них була чималенька – 25 років. Але війна - жорстокий гросмейстер і на її шахівниці долі часто розігрували криваві партії. Ні, ця не була аж такою, але деяким фігурам довелося посунутися, аби генерал та співачка врешті поєдналися.

Після поразки Варшавського повстання в Італію прорвалися дружина та донька Андерса. Чутки про фронтову пасію генерала до них доходили, але його готові були простити, бо на війні чого тільки не буває. Коли донька, ровесниця Ренати, прийшла до батька і ординарець затримав її, вона запитала: «У нього жінка?» Той підтвердив. «Хто: полька, італійка, англійка, американка…» Почувши відповідь, розвернулася і більше не приходила ані вона, ані дружина. Пробачити інтрижку з українкою в ті складні часи етнічних непорозумінь між двома націями вони не змогли. Але генерал і не потребував пробачення, тим більше, що інтрижкою те, що відбувалося тоді між цими двома людьми, назвати не міг ніхто з тих, хто оточував їх в той час. Обоє пройшли складний шлях, перш ніж знайти одне одного.

Так, Рената Богданська була українкою. І при народженні 12 травня 1917-го року їй дали ім’я Ірина. Хоча сама пані Ірена Андерс згодом вказувала інший рік – 1920-ий. Що це: бажання жінки применшити свій вік чи спроба приховати певні моменти свого життя? Згідно традиційної «польської версії», яку вона сама і підтримувала, Ірина народилася у місті Брунталь в Чехословаччині у 1920-му і була четвертою дитиною у родині греко-католицького священика та польської аристократки. Та записи української церкви у Львові, документи державних львівських архівів, свідчення найближчого оточення розповідають дещо іншу версію. Отже, народилася Ірина 1917-го у місті Фройденталь (таку назву за часів Австро-Угорської імперії мало тоді місто Брунталь) у свідомій патріотичній українській родині. Батько Микола Яросевич – греко-католицький священик, який був капеланом українських січових стрільців у роки Першої світової війни. Мати Олена Нижанківська – з відомої української родини композиторів та акторів. Її рідний брат Остап Нижанківський вважався першим композитором Західної України того періоду; був відомим громадським та політичним діячем. У 1919-му році страчений польською окупаційною владою без суду і слідства у Стрию. Його іменем нині названа вулиця у Львові, на котрій розміщена Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка.

Після розпаду Австро-Угорщини отець Микола Яросевич стає капеланом армії Західноукраїнської Народної Республіки; опікується пораненими, збирає кошти для вдів та сиріт. Незабаром майже рік змушений буде переховуватись, щоб уникнути долі свого шурина Остапа Нижанківського. Лише на початку 1920-го отримує парафію в Станіславській єпархії, а 1925-го оселяється з родиною у Львові, де стає капеланом при львівській психіатричній лікарні на Кульпарківській.

Життя українців того періоду – постійна боротьба за свої права: політичні, релігійні, освітні, культурні, відстоювання своїх прав на власну самоідентифікацію. Яросевичі виховують своїх дітей в українському патріотичному дусі. Дівчатка вчаться у школі сестер Василіянок, хлопці відвідують Українську гімназію. Всі разом пластують. Особливо відзначається старший брат Анатоль, який належить до пластового куреня «Чорноморці», створеного майбутнім лідером УПА Романом Шухевичем і товаришує з іншим відомим пластуном Степаном Бандерою. Наприкінці 20-их років він вступає до Празького університету і поринає там у вир українського емігрантського життя.

Я зовсім невипадково зупиняюся на цих моментах, бо хочу показати те середовище та оточення, в якому Ірина Яросевич формувалася, як особистість. І було воно саме українським, більше того – елітарним українським. Вона стає студенткою Української торговельної школи і водночас вступає до Вищого Музичного Інституту імені Лисенка у Львові, адже інтерес до музики та мистецтва у неї в крові. Одним із викладачів стає її двоюрідний брат – композитор та музикант Нестор Нижанківський. Під його керівництвом вона опановує теорію музики, співає в студентському хорі. На інститутських концертах вона не раз виступала на одній сцені разом з братом Романа Шухевича – Юрієм. Сам Роман Шухевич, до слова, теж опановував клас фортепіано у тому ж таки інституті в той час, тільки заочно; і вони з Іриною часто перетиналися і у стінах музчної альма матері, і в добірному товаристві поза навчанням. Вдаються їй і оперні партії. Особливо переконливою вона була у ролі Тетяни з «Євгенія Онєгіна» Чайковського та Маргарити з «Фауста» Гуно.

Напевне, нелегко було поєднувати відразу два навчальних заклади. Але в молодості завжди більше сил та енергії. До того ж, до юної дівчини прийшло перше почуття. І воно теж було пов’язане з музикою. Тільки уже не з класичною, а з естрадною.

Естрадна музика у Львові тридцятих років минулого століття звучить в кав’ярнях, в кінотеатрах, та й просто на вулицях. Щоправда, домінує польська. Українських колективів мало і «брати» слухача їм доводилося якістю. Безумовним лідером серед них був «Ябцьо-джаз». Тусовка виросла з середовища українських патріотичних мажорів, котрі, водночас, були студентами Вищого Музичного Інституту імені Лисенка. Керівник – Леонід Яблонський (Ябцьо) – син полковника УНР, дуже цікавий музикант, скрипаль, весельчак і прекрасний організатор. Він зумів створити гурт, котрий обслуговував усі свята українського життя у Львові і околицях. У ньому був і молодий Анатоль Кос-Анатольський (Тацьо), чудовий музикант Іван Костюк(Ванька) та «мозковий центр» - Богдан Весоловський (Бонді). Перші концерти молоді музиканти відіграли у карпатському курортному містечку Гребенів для рафінованої публіки (в різний час сюди приїздили «на води» Франц Фердінанд, Андрей Шептицький, Уїнстон Черчилль та інші селебріті). На таких вечірках тоді і почав виступати тоді ще навіть і не джаз-бенд, а швидше підлітковий barbershop quartet.

З часом «Ябцьо-джаз» став найпопулярнішим джазовим гуртом не тільки у Львові, а й у всій Західній Україні і це зумовлено, безперечно, тим, що у його складі був талановитий композитор Богдан Весоловський. Він пише багато сучасних українських пісень, переважно в ритмі танго. І перший шлягер «Ябцьо-джазу» належить саме йому – меланхолійне танго «Прийде ще час». В 1937-му році ця пісня виходить на папері (у модній на той час формі метелика-розкладачки) і моментально стає хітом продажів. ЇЇ горланять на застіллях і насвистують в трамваях. Стихійно з’являється навіть жіноча версія тексту. Це був другий після «Гуцулки Ксені» Ярослава Барнича український шлягер, котрий стовідсотково визнав полонізований Львів. На Бонді майже одночасно обрушилися і слава, і кохання. До колективу прийшла нова солістка Ірина Яросевич (Рена) і між молодими людьми одразу спалахнула іскра першого кохання. Вони тоді були упевнені, що воно буде на все життя. Рена стала улюбленою виконавицею пісень Богдана Весоловського, його Музою, котрій він зробив багато присвят. А коли вони разом співали «Прийде ще час», зал завмирав, щоб в кінці вибухнути бурхливими оваціями. Та музичні вечори з «Ябцьо-джазом» стали для багатьох у Львові останніми. 1938-го року Весоловський, який поряд з музичною, отримав ще й освіту юриста та дипломата, вирішує прислужитися своїми знаннями молодій Карпатській Україні, то ж тимчасово, як він тоді вважав, залишає колектив і виїжджає до Хуста. Якщо відверто, то це ще й було питання фінансів – юнак прагнув заробляти гроші серйозною справою, аби забезпечити собі й Ірині гідне подружнє життя. Вони розставалися ненадовго і, коли співали востаннє своє коронне танго, то тільки з легким сумом і з надією, що час їхньої зустрічі прийде дуже швидко:

«Ще раз поглянути на тебе,

З тобою стрінутись ще раз,

У вечір, як зірки засяють в небі,

В осінній вечір, як тільки день погас…»

Але зустрітися їм судилося тільки через тридцять довгих років. Зовсім скоро польська влада закрила кордони і тих, хто намагався повернутися, розстрілювали на місці. Рена не знала нічого про долю свого нареченого, вона навіть не була впевнена, чи він живий.

З початком Другої світової війни Львову було не до танців і колектив Яблонського розпадається. Тим часом, тікаючи від нацистів, із Польщі, тепер уже до радянського Львова, переїжджає майже вся єврейська творча інтелігенція. Серед них був відомий композитор Генріх Варс (Генріх Варшавський), автор музики знаменитого шлягера «Тільку ві Львові». Радянська влада робить красивий жест і дозволяє Варсу створити щось на зразок того, що Утьосов зробив в Одесі. Але умовою існування колективу була одна дрібненька деталь – співати при новій владі потрібно було лише російською мовою. Так і виник «Теа-джаз» (Театральний джаз), солісткою котрого і стала Рената Богданська. Ірина взяла собі творчий псевдонім в пам’ять про коханого Богдана – Богданська, а Рената – то її друге ім’я, котре вона отримала при хрещенні за традицією греко-католицької церкви. Та й за цим псевдо їй легше було замаскувати своє справжнє походження, котре погано вписувалося в радянську дійсність.

З пропагандистською метою «Теа-джаз» відправляють на гастролі спочатку Україною, а далі усім Радянським Союзом. Група була сенсаційною і складалася з найкращих на той час польських музикантів. Потрапила Ірина-Рената у неї по протекції Гвідона Боруцького, з яким і одружилася під час перших гастролей. Але дуже швидко завоювала там провідні позиції джаз-діви, дякуючи своєму голосу, артистизму та зовнішності. В Москві колектив записує платівку, де звучить і голос Богданської – вона виконує пісню «Перший знак».

Війна застає «Теа-джаз» у Челябінську, під час уже третіх гастролей, але тур продовжуються, бо повертатися немає куди: у Львові нацисти. «Теа-джаз» виступають в таборах та колгоспах просто за їжу, фактично бомжують. Ірина згадує, що кілька місяців вони жили у вагоні для худоби. Страждаючи від голоду, вона обміняла мамину шубу та батьків золотий годинник на кілограм сала та дві буханки хліба: «На підлозі вагону ми намагалися розтопити сало, щоб занурювати туди хліб, але російський залізничник ногою перекинув каструлю. Ми підібрали сало і вкинули його назад, а потім те брудне сало з’їли», - згадувала Ірина. В одній-єдиній мисці готують їжу і топлять сніг, щоб отримати питну воду, її ж використовують і для вмивання, і для прання. До них нікому не було ніякого діла і вони змушені були виживати як могли та уміли…

Тим часом у серпні 1941-го Йосип Сталін під тиском Великобританії, яка прихистила законний уряд Польщі, погодився створити армію з польських в’язнів ГУЛАГУ. Командиром 75-ти тисячного війська Лаврентій Берія призначає Владислава Андерса. Коли 17-вересня 1939-го року більшовицька армія вдерлася в кордони Другої Речі Посполитої, результатом був полон понад 250-ти тисяч польських солдатів та офіцерів. Їх розмістили у концентраційні табори та в’язниці. До того часу тисячі польських військових були знищені, зокрема в Катині. Втім, деяких з них перевели до Москви і вони-таки знадобилися.

Генерал Андерс потрапив до радянського полону двічі пораненим, коли на чолі кавалерійської групи намагався прорватися через позиції Червоної Армії до угорського кордону і далі прямувати у Францію. Він був полонізованим німцем з Прибалтики, котрий перейняв польську ідентичність. Починав свою службу ще в російській царській армії. Брав участь у Першій світовій війні. В Кремлі вважали, що генерала, котрий народився, все ж, на російській території, можна буде переагітувати, але як показали подальші події, Владислав Андерс на агітацію не піддався. Кремль замислив використати це військо як гарматне м’ясо на східному фронті. Коли ж Радянська армія почала втрачати позиції і СРСР було не до польського формування, Уїнстонові Черчиллю вдається переконати Сталіна евакуювати армію Андерса до Середньої Азії для охорони нафтогонів. Домовилися, що поляків випустять через кордон на південь: через Іран, Ірак і далі, аби вони опинилися під командуванням британців.

Саме у Середній Азії перетинаються шляхи багатостраждального джазового гурту та армії генерала Андерса. Оскільки музиканти були, по суті, громадянами Польщі, Владислав Андерс бере їх під свою опіку і Генрік Варс очолює військовий оркестр-театр «Польська парада». Ірина Яросевич трансформується там в Ірену Яросєвіч – умовою перебування у цьому військовому угрупуванні було підтвердження своєї польської ідентичності. Цією заміною кількох букв починається творення легенди, хоча наша героїня поки що не підозрює про це. Адже на сцені вона – Рената Богданська. А довести свою польську ідентичність довелося і усьому єврейському складу музичного колективу. Це не було забаганкою польської сторони – через радянський кордон випускали з армією тільки етнічних поляків, бо бажаючих залишити Радянський Союз з корпусом Андерса виявилося більше, аніж достатньо. І я невипадково на початку підкреслила той факт, що на горі Монте-Кассіно загинуло п’ять десятків українців.Всього у корпусі Андерса їх було 5000: волиняни, поліщуки, холмщаки, галичани та інші. Вони теж назвалися «поляками». Але задля того, аби вирватися з країни, «где так вольно дышит человек», вони усі готові буливизнати себе і «дідьком лисим». Хоча НКВД ревно перевіряла анкети бажаючих покинути Радянський Союз, але багатьом, все ж, вдалося обійти перепони. Одним із вирішальних факторів було володіння мовою, а в першій половині двадцятого століття майже все населення Західної України розмовляло польською добре або дуже добре.

Ірина ж знала її досконало. До того ж, отримала гарне виховання, була надзвичайно вродливою та мала чудові вокальні дані. Легендарний генерал Андерс з великим задоволенням відвідував концерти «Польської паради». Слухаючи заворожуючий голос Ренати Богданської, генерал Андерс в Багдаді знайомиться з самою Іриною Яросевич. Він стає не просто палким прихильником її таланту, а підбиває до неї клинці. Згодом пані Ірена згадувала: «Я відразу ж «впала йому в око», і він уважно стежив за розвитком моєї сценічної кар’єри. Він давав мені знати про своє захоплення квітами або подарунками – все спокійно і без тиску, щоб не відбивати мене. З іншого боку, ми були свідками жорстоких солдатських страждань, ми обидвоє знали, що таке голод, нещастя, страх і мужність, і цей досвід став основою взаєморозуміння, на якому будуються всі тривалі відносини».

А, між тим, дороги війни приводять корпус Владислава Андерса в Італію, де його військо бере участь у прориві лінії Густава і саме вони штурмують неприступну кілька місяців вершину гори Монте-Кассіно. Ця перемога відкриває шлях на Рим та до звільнення всієї Італії.

Після завершення Другої світової війни «Польська парада» продовжувала залишатися у складі корпуса Андерса. Та й сам корпус застряг в Італії. Їм просто не було куди повертатися. Генерал Андерс був для поляків приблизно тим, ким був генерал Шарль де Голль для французів. Тільки його Батьківщина була захоплена Червоною Армією. СРСР, США, та Великобританія ділили світ по новому. За іронією долі, поряд з корпусом Андерса за колючим дротом знаходилася ще одна армія – 11 тисяч солдатів та офіцерів дивізії «СС Галичина» під керівництвом генерала Павла Шандрука, котрі здалися в полон британцям. Радянські агенти вимагають видати українських солдат і вивезти їх до СРСР. Британцям байдуже: менше людей – менше проблем і менше витрат на харчі. Шандрук, дізнавшись, що зовсім поряд знаходиться його колишній побратим по Війську Польському – Владислав Андерс, пише йому листа. Без особливої надії на успіх. Але… Коли згодом Андерса, як і Папу Римського, Уїнстон Черчилль запитав: що ж з ними робити? Віддавати Сталіну? Андерс відповів: ні в якому разі. Це ж піддані Польщі. Дивна поведінка для лідера польської армії, особливо після подій на Волині, непорозумінь з УПА, еге ж? Але відповідь генерала вплинула на рішення британського прем’єра. До того ж, Черчилля колись врятував від розстрілу українець Юрій Будяк. Це було під час англо-бурської війни, коли Будяк був одним із командирів бурів, а Черчилль молодим англійським журналістом. Можливо, та згадка про великодушного українця теж вплинула на прем’єр міністра Великобританії, хто зна. Генерал Андерс теж, напевне, не забув, що саме українець Павло Шандрук – тоді полковник Війська Польського – єдиний виявив мужність і зі своїми солдатами поспішив йому на допомогу під Красноставом у 1939-му, коли Червона Армія підступно напала на Польщу. Вони обоє, майже водночас, пораненими потрапили у полон, тільки Андерс - до радянського, а Шандрук – до німецького. Та й поряд з Владиславом Андерсом в той час була кохана жінка, чий рідний брат Степан – боєць УПА, загинув під Бродами, а другий брат – Анатоль – був членом ОУН і йому чудом вдалося врятуватися від совєтів і перебратися за кордон. Не знаю, чи довелося Ірені просити його про щось, але, вочевидь, сама її присутність спонукала легендарного генерала прийняти відповідне рішення…

1946-го року в Італії режисер Міхал Вашинський знімає фільм, котрий об’єднає і ностальгію за «польським» Львовом, і героїчну історію Андерса. До речі, Вішинський – наш земляк, із Ковеля, з родини євреїв-хасидів. Звісно, при вступі до 2-го Польського корпусу місцем народження вказав Варшаву та римо-католицьке віросповідання. У його фільмі з символічною назвою «Велика дорога» Рената Богданська грає головну роль. З особистого життя акторки запозичено лише ім’я та професію співачки. Змінам піддано не лише національність, а й долю. З широкого екрану запущена нова біографія. Патріотичний месидж фільму став важливішим за історію вояків і цивільних осіб українського чи єврейського походження. Так вже сталося, попри те, що і творець фільму, і автор музики (Генрик Варс), і кілька акторів, включаючи головну героїню – не були польської національності. Проте, Рената гарно справилася з роллю і кінематограф ще раз посміхнувся їй.

На цей раз уже в італійському фільмі «Незнайомий із Сан-Марино», де вона зіграє поряд з Вітторіо Де Сіка та Анною Маньяні. Цей фільм про пам’ять, втрату ідентичності, розлуку з коханими і близькими, про біль зраненої війною душі. З огляду на приховане минуле Ірени-Ренати, нині можна задатися питанням, чи не покликана була ця, донедавна забута, стрічка наздогнати її у майбутньому. Позбавлена родини і свого минулого, через непрості політичні реалії, війну, прийняті рішення – щоб вижити і вибудувати нове життя, польська зірка Рената Богданська на той момент не залишила місця для українки Ірини Яросевич.

1948-го року вона стала Іреною Андерс. Ні 25 років різниці у віці, ні те, що на момент знайомства обоє були одружені, не стали на заваді почуттям двох непересічних людей. Оселилося подружжя у Лондоні і їхня домівка стала там центром польського емігрантського життя, а пані Ірена Андерс –першою леді польської еміграції. Вона продовжувала співати, виступала для польського радіо «Свобода» та «Бі-Бі-Сі». Відновила зв’язки з партнерами по «Теа-джаз» та «Польська парада» Маріаном Гемаром і Феліксом Конарським. Виступала в кабаре Гемара, виконуючи улюблені львівські пісні. Разом з Гемаром і Конарським творила міф того міста. Стала іконою «тамтого» Львова. Звісно, не українського, а польського.

1950-го у подружжя Андерсів народилася донька Анна-Марія. Ірена була відданою дружиною та хорошою матір’ю. І, як стверджувала сама, її сімейне життя було щасливим. Їхня донька, котра стала у дорослому віці сенаторкою, згадувала, що «дома тато був лише генералом, а мама – маршалом». Проте, пані Ірена завжди дбала про добрий імідж свого чоловіка і не могла собі дозволити бодай чимось скомпрометувати його. Саме через одруження з відомим польським політичним діячем та добровільне довголітнє перебування в таборі польської військової еміграції в складні часи загострення українсько-польських етнічних конфліктів, вона обмежила своє спілкування з українцями. Стосунки підтримувала з небагатьма, зокрема, у Лондоні спілкувалася з бандуристом Володимиром Луцівим. Але українська діаспора і не прагла контактувати із дружиною Владислав Андерса, котра була в на той час символом національного відродження Польщі – такий вже потужний вплив кінематографа. Тільки після смерті Владислава Андерса у 1970-му контакти з співвітчизниками почали потрохи відновлюватись.

Але ще у 60-их роках, на гастролях у Канаді, Рената Богданська випадково зустрічається зі своїм першим коханням – Богданом Весоловським. Була трішки розчарована його виглядом, бо перед нею уже був не той хлопець, котрий до неї залицявся. Він споважнів, набрав трішки кілограмів, а вона… Вона була дуже гарною до кінця свого життя. А там, в Канаді, перед ним постала розкішна жінка, в повному розквіті своєї краси, естрадна діва, самодостатня та повна енергії. Але… Після концертів польської діаспори в Канаді Весоловський пропонує Ренаті виконати дві свої пісні, спеціально написані для неї: «Було високе чисте небо» та «Я знов Тобі». Вона схвильована. Цей студійний запис був як повернення в юність. Перед нею знову стояв її Бонді, для якого вона завжди була тільки його Реною. Пісні були фантастичними. Особливо «Я знов Тобі» - це ж про неї, про них обох: «Я знов Тобі, для Тебе знову мою любов кладу в рядки…» і «…я тільки пташка, що шукає, своє загублене крило». Там було все сказано і про їхню любов, і про несправедливість долі, що їх розлучила, загнавши і в протилежні табори, і в різні кінці світу. Але вона знову співала українською, і співала ЙОГО пісні. І це було щастям для них обох. Коротким, але на те воно й щастя, бо інакше перетворюється в звичку… Вони зустрічалися ще кілька разів. Гастрольні тури до Канади приносили задоволення Ренаті Богданській: її там гарно приймала публіка, у неї був там стимул для натхнення.

Богдан Весоловський помер через рік після того, як не стало чоловіка пані Ірени, у 1971-му році. В його архіві знайшли платівку з записом, де всередині, в конверті, була записка «Для Рени від Бонді». Останній подарунок Маестро своїй Музі…

Після здобуття Україною незалежності Ірена Андерс кілька разів відвідує Львів. Ще раніше записує кілька пісень українською і робить це надзвичайно професійно та хвилююче. Вона прожила довге та насичене життя. Творчість Ренати Богданської – це близько тисячі записів пісень, головні ролі у двох кінофільмах, блискучі концертні виступи. За «видатні заслуги для незалежності Республіки Польща та за суспільну діяльність» Ірена Андерс була нагороджена Орденом Польщі (2007), отримала військове звання капітана(2008).

Померла Ірина Яросевич (Ірена Андерс) 29 –го листопада 2010-го року у віці 93 роки від інфаркту у Лондоні. Похована вона на горі Монте-Кассіно поруч з могилою чоловіка Владислава Андерса та польськими вояками, загиблими там у 1944-му році.

«Земля ця полякам належить,

Хоч Польща далеко звідсіль:

Свободі розширюють межі

Хрестами ще з давніх часів.

Червоні маки на Монте-Кассіно…»

Довкола постаті Ірени Яросевич-Андерс не вщухають емоції та суперечки. Я сама зіткнулася з одним неприємним моментом, коли в коментарях під відео з її чудовою піснею наштовхнулася на злий, написаний польською мовою, - невже то генерала Андерса дружина співає українською, ага, тепер мені зрозуміло чому генерал… Ну, далі не буду, бо бридко. На щастя, відповіді їй були достойними і теж польською – шість плюс одна українською. Те, що адекватних людей і серед поляків, і серед українців значно більше, то вельми тішить. До слова, українські коментарі під відео – повні захоплення неповторним голосом, надзвичайно щирим виконанням та подяки за чудову пісню композитору, авторці слів та співачці. Але, бог з ними, з коментарями, я давно вже перестала читати коментарі – але от, лихий поплутав. Втім, спіткнувшись об той огидний коментар, я дещо зрозуміла про Ірену Яросевич. Про те, чому вона так старанно підтримувала міф про себе і підкорегувала деякі факти своєї біографії. Всі ми, на жаль, живемо у світі, де «злі язики страшніші за пістолети». І я цілком погоджуюся з думкою Володимира Луціва, що Ірена-Рената робила те, що дозволяв їй час, і завжди була неперевершеною акторкою на сцені свого життя.

Я розумію, що у мене вийшов ну дуже великий допис і навряд чи хто дочитає його до кінця. Зізнаюсь, сама не чекала, що він буде ось таким, але я просто не могла зупинитися. Насправді цікавого матеріалу значно більше і я просто стримувала себе, аби не почати викладати тут усе, бо інакше я дописалася би як не до документальної книги, то дисертацію на тему «Життя Ірини-Ірени-Рени-Ренати на тлі непростої епохи» могла точно подужати. Але якщо серйозно, то та ненаписана художня книга, про яку я згадувала на початку, була би і пізнавальною, і захоплюючою. Щось на кшталт «Розвіяних вітром» Маргарет Мітчелл, якій у США, окрім її літературного значення, відведено ще й почесне місце дохідливого підручника історії періоду громадянської війни між Північчю і Півднем. Я й сама, прочитавши колись цей твір, засвоїла той матеріал, певно, не гірш, аніж самі американці. Гадаю, що і довге, майже в цілу епоху, життя українки Ірини Яросевич могло би лягти в основу подібного роману.

Ну, а поки біографія пані Ірени шукає свого автора, пропоную вам просто отримати задоволення від чудового виконання пісні Богдана Весоловського «Я знов Тобі» Ренатою Богданською – тією Реною, у якій завжди жила УКРАЇНКА Ірина Яросевич. Та, котра кожного Різдва у Лондоні телефонувала Володимиру Луціву і рідною мовою співала йому «Бог предвічний народився».

Лілія Бондарук