Хто такий Юрій Андрухович?

Прочитавши дописи колєги Віри Кумановської і, вкотре, віддавши належне її неповторному стилю, нині ще й особливо врізалася у свідомість фраза: «Недобре почався рік» - це було сказано з приводу смерті Івана Івановича Чернецького. Хотіла написати – з передчасної смерті, але якось й не авжеж, бо вік у людини поважний був, то воно уже й наче не дивує особливо нікого. Але я все ж, ризикну: так, передчасної, бо будь-яка смерть близької людини є невчасною та передчасною, а те, що Іван Іванович був надзвичайно рідною нам людиною, то це беззаперечно. Отож, вслід за Вірою я повторю, та ще й додам – рік не тільки невдало почався, він ще й продовжує навісніти, бо весна теж розпочалася невесело.

17-го березня в бібліотеці мав би відбутися масовий захід «Таємниці Юрія Андруховича», але, з огляду на події у світі, навряд чи нам вдасться провести його взагалі.

Проте, це не привід, аби не віддати належне таланту Патріарха. Колись це жартівливе прізвисько, дане йому побратимами-бубабістами в ієрархії літературного угрупування, закріпилося за ним уже не на жарт. Бо Андрухович, котрий завжди був одним із тих, хто розбивав усі канони та закостенілі догми української літератури, тепер сам став живим класиком і навіть увійшов до шкільних хрестоматій. На щастя, від того не зашкоруб та не покрився пліснявою і не перестав дивувати своїх шанувальників. Але від того, що потрапив до хрестоматій, його не кинулися з радістю читати, бо така вже доля тих, кого туди вносять. Наче й визнають офіційно, що так, ти чогось досяг у царині своєї сфери діяльності. А з іншого боку – розтерзання твоїх творів мудрагелями від педагогіки, аналіз (о господи, одразу аналогія з медичними баночками) та «пояснення» що то воно все означає і що ти хотів сказати… Ну так, вчителям, звісно, завше видніше, що автор хотів сказати у своїх творах. Тут не можу не пригадати один випадок з моєї шкільної науки. Ми тоді Тараса Шевченка «проходили». Так от, нам загадали написати твір на тему «Антиклерикальні мотиви у творчості Т. Г. Шевченка». Це ж як потрібно було люто ненавидіти Тараса Григоровича, аби придумати таку тему твору? Ну добре, мене, припустімо, цим не відвадили від Шевченка. Мені пощастило, що вдома змалечку його «Кобзар» лежав на столі і спочатку мама, а потім я й сама читала його, не задумуючись, що переді мною якийсь символ чи тому подібне. Просто гарні щирі вірші. Як я плакала над «Катериною», як я ненавиділа Гонту, котрий вбив своїх малих дітей, як… Але мова у нас нині не про Шевченка наче, а про Андруховича, хоча тема Кобзаря якраз і пов’язана у мене з паном Юрієм досить тісно. Зауважу лишень, що з тим шкільним твором я якось, все ж, викрутилась, примудрившись не вжити ні разу слово «антиклерикальні», окрім назви, звісно – ну, та я була метка дівчинка в написанні шкільних творів.

Отже, щодо теми Андруховича та Шевченка. Кілька років тому у одному з часописів вийшла його стаття “Is Shevchenko OK?” І я, наївна незабудка, прочитавши її та, усвідомивши, що не я одна вважаю Шевченка класним та сучасним, вирішила теж написати свої нотатки… Але, як то кажуть «що дозволено Юпітеру, то простому смертному зась». Не готовий ще у нас люд у своїй масі відійти від традиційних «возложеній» та сходок біля пам’ятника за наказом зверху. Каюсь, теж ходжу, бо ж людина підневільна. Хоча востаннє, зізнаюсь, двоє людей там дійсно щиро прочитали його твори – мене особисто пройняло. Але більшість присутніх, вочевидь, виросли на «антиклерикальних мотивах» і не їхня в тому вина. Хоча… Ну не всі ж вони сироти і таке, взагалі-то, з дитинства прищеплюється, батьками, щоб жодна школа не витравила.

Але я знову, здається, відволіклася від теми Андруховича. Чи то так сам Андрухович і діє, що спонукає до роздумів? Ну особисто для мене він таким і був завжди. Я свідомо не хочу нині згадувати усіх його нагород та відзнак, бо пан Юрій того не потребує. І те, що Україну нині у світі ідентифікують і з його іменем – це уже багато про що говорить. Я маю на увазі розумну, освічену частину нашого світу. Бо є ще й така, котра, в кращому разі, чула про нас тільки в контексті Чорнобиля та Шевченка – не Тараса, звичайно.

Так от, як не парадоксально, саме світовій еліті ім’я Юрія Андруховича, принаймні, хоча б щось, та говорить. Чого, на жаль, не скажеш про рідні терена. Про нинішню нашу політичну «акакаяразніца» я навіть і згадувати не хочу – навряд чи «юзікі» чули хоча б щось про «Бу-Ба-Бу» чи Андруховича взагалі як про письменника. І прикро навіть не те, що не чули та не знають, «азнатьнєхотят». Я про пересічного читача, котрий наче й читає, але до Андруховича – не доріс. Та що там, я й сама Андруховича-письменника відкрила для себе досить недавно. До того цінувала його виключно як поета та есеїста. Чомусь боялася братися, але ось «наважилась» на «Рекреації» і буквально проковтнула цю книгу за один день. Колись ця річ буквально підірвала мізки не тільки у вихованого на соцреалізмі нашого читача, але й діяспори, котра не чекала «отакої» літератури від новонародженої України. Аякже, їм там у екзинах, видать, марилося, що ми тут цнотливо піч глиняну колупаємо, убравшись у віночки та вишиванки; і солов’їною, бажано зразка десь так межі 19-20 століть, щебечемо. Наче Генрі Міллера вони не читали ніколи – це до прикладу тільки, бо мені особисто Генрі Міллер якраз не дуже (хоча це діло смаку і гнівними листами я б редакторів точно не закидала щодо його творів). А от Андрухович, як зараз кажуть, «зайшов» дуже легко та органічно. І раджу я цю річ читати, все ж, у паперовому варіанті зі всіма передмовами та післямовами; та гнівними і не дуже – листами.

Втім, мені хотілося би трішки порозмірковувати на тему, власне, таємниць Юрія Андруховича. В чому ж секрет і творчості, і популярності (до слова, він ще й актор, і співак неабиякий, але усіх граней обдарувань цієї непересічної особистості в коротенькій замітці зробити неможливо, та я й не ставлю собі цього за мету). Коли працювала над сценарієм, то якось сам собою прийшов висновок, що один із секретів і популярності, і творчого натхнення – у місці, а радше у місті його проживання – Івано-Франківську. Це ще раз свідчить про те, що так звана провінційність – вона лише у наших головах. Адже можна у столицях мешкати, а бути ще тим, пардон, бидлом (це вже я в крайнощі кинулась, але для наочності – саме те слово). А Юрій Андрухович завше був і є людиною, котру важко не виділити з юрби. Навіть не знаючи, що перед тобою відомий письменник. Є щось у ньому таке, що вирізняє, виокремлює, виінакшує. Вишуканий, стильний, розумний… До речі, не любить та не потребує зайвого піару, хоча й не цурається медійного простору, адже завше має та може щось сказати – і то не для того, аби просто повітря збурити, а дати поживу для роздумів, ба, навіть для праведного гніву – така вже доля тих, хто має власну думку. А от в соціальних мережах не зависає, хоча й сторінку на facebook має – я перевіряла. Вочевидь, йому її просто завели, а стирчати там Андруховичу, оце вже точно, нама коли, бо інакше забракло би часу на творчість та концертні виступи. Втім, мені й важко чомусь уявити, щоби пан Юрій маніакально відстежував кількість лайків чи, що вже зовсім нереально для усвідомлення, демонстрував світлини зі вмістом тарілок свого сніданку десь в інстаграмі. Для цього він занадто зайнята та адекватна людина. І дай йому бог здоров’я та натхнення ще на багато років активного творчого життя. І зовсім неважливо те, яку кількість років він має нині, бо для мене він назавше залишиться перш за все просто Юрком Андруховичем з «Бу-Ба-Бу», з моєї молодості, з моїх, можливо, й не сповнених, але сподівань. Я, здається, не просвітила невтаємничених: що таке оте «Бу-Ба-Бу»? Адже те, що для мене must have – для когось може бути китайською грамотою. Втім, нині усе можна загуглити. Але якщо зацікавились, то прошу дуже, переглядайте – унікальні кадри, до речі.