Книга, від котрої неможливо
відірватися; роман, котрий читається на одному диханні; історія, що однаково
зацікавить і підлітків, і середнє покоління, і людей поважного віку – все це
про художній твір «Старшокласниця. Першокурсниця» молодої літераторки Анастасії
Левкової. Зізнаюсь, що взяла цю книгу у відділі абонементу нашої книгозбірні у
якомусь «пориві-ностальджі» за минулим, але все якось руки за клопотами не
доходили до читання, а завідувачка абонементу почала натякати, що пора б і
совість мати та повернути, бо уже й черга вишикувалась за тією книгою з
тінейджирок. Отож я й вирішила повернути не читаючи (раз уже молоді так
нетерпеливиться), уже й вклала її до наплічника, але під філіжаночку ранкової
кави витягнула прогортати і... Нехай уже вибачає юнь, але не повернула, поки не
перегорнула останньої сторінки. І то не тільки я, а й матуся моя теж підсіла на
цю «старшокласницю-першокурсницю», хоча її юність, чи то пак «дівування», як
вона любить казати, припали на сталінсько-хрущовські часи і з героїнею роману у
неї начеб-то мала би пролягти якщо не глибока прірва, то нічегонько собі такий
рівчачок з отих одвічних менторських
«унашчасусебулоінакшимкращимцнотливішимітедеітепе». Отже, з певністю можу
констатувати факт, що назва книги не повинна нікого вводити в оману і читати її
і можна, і потрібно будь-кому з читаючого загалу.
Про що ця річ? Звісно, про життя,
і, як можна здогадатися з назви, дівчини-підлітка, чия юність припала на
самісінький початок 21-го сторіччя. Написано у формі щоденника і, як мені
підказує інтуїція, а згодом і підтверджує google, є частково автобіогрвфічним
твором. Тут немає гострого сюжету, карколомних пригод, екзотики та надриву. Все
дуже просто, але, водночас, дуже динамічно. Звичайна дівчина Лілія Маринник в
типовому українському місті та її взаємини з цим світом: друзями, батьками, вчителями,
звісно ж, і хлопцями; становлення себе як особистості; розуміння, в якій країні
ти живеш і усвідомлюєш себе її громадянкою... Проте, усе це можна прочитати у
будь-якій анотації до роману.
А мені хочеться сказати про інше.
Про те, що зачепило мене. Про те спільне та відмінне з героїнею роману. Окрім
імені Лілія спільна у нас, безумовно, любов до літератури, до читання, до
написання творів і це якось одразу зріднило мене з нею, бо люди, котрі читають,
зазвичай, багато думають, осмислюють, аналізують, а, значить, близькі мені,
хоча наші думки зовсім необов’язково повинні бути однаковими, але з такими
людьми, принаймні, завше цікаво, як мінімум, поговорити, обмінятися враженнями,
іноді й посперечатися. І тут уже не має значення те, що моє власне «старшокласниця-першокурсниця»
випало на початок 80-х років минулого сторіччя, бо загальні людські цінності,
по суті, не міняються. Але за двадцять років молодь, все ж, стала інакшою і
зміни ті помітні й без книжок – просто книги зконцентровують, скріплюють межи
собою усі ланки одного ланцюжка отих думок, котрі в буденній метушні ми просто
часто не встигаємо додумати-синтезувати, а от взяв хорошу книгу до рук,
вчитався і ось воно – те, що наче завше знав підсвідомо, а тут тобі усе так
гарно розписано у доступній форміJ
Ні, все-ж таки я у свої 14-17
була не такою... Не такою вільною, не такою розкутою. Та й не тільки я. Ну хіба
міг хтось з нас тодішніх юних публічно зізнатись, приміром, що не любить читати
Тараса Шевченка, що просто не розуміє його поезії або, можливо, просто не доріс
до того розуміння. Я – ні, не могла. І не тому навіть, що мені насправді
подобається його поезія і у мене з Шевченком давно склалися свої відносини, але
сам факт того зізнання, напевне, привів би у шок добрий шмат нашої
інтелігенції, котра, певно, і дня не живе без «Кобзаря», судячи з тих словесних
восхвалєній, а ще більще щорічних обов’язкових возложеній вінків до його
пам’ятників... Хоча я задумалась. Напевне, все-таки змогла б, якби справді не
подабався... чи ні? Втім, справа не тільки у літературі, а й у інших аспектах,
як ото деякі фізіологічні особливості жіночого організму, відкрите обговорення
деяких закритих у мій час тем, якась більша щирість у виявленні почуттів і,
взагалі, ця Лілія Маринник з нульових 21-го видається мені дорослішою за мене з
80-их 20-го. Я була наївнішою, де в чому непристосованою до реалій, більш
вразливою, не такою самостійною у прийнятті рішень, занадто зашореною тодішньою
ідеологією та часто надто переймалася тим, хто що скаже чи подумає. Ну так, ця
Лілія виросла в зовсім іншу епоху, та й сама вона, загалом, дівчинка правильна,
порядна, цілісна та чесна натура, близька до ідеалу, але це чомусь не напружує,
а, навіть навпаки, тішить, що ось читаєш про НОРМАЛЬНУ людину без відхилень у
неформалів (одразу зауважу, що нічого проти останніх не маю) та інше і
усвідомлюєш, що як це наспраді класно бути ПРОСТО НОРМАЛЬНОЮ ЛЮДИНОЮ. Не
гонитися за примарним успіхом; не намагатися досягти чогось за будь-яку ціну;
не робити з себе вар’ята, аби тебе помітила
юрба; не вискакувати з трусів, аби сподобатись чи вгодити комусь. І це чудово,
що авторка зробила свою героїню саме такою. Звісно, на фоні епохи з усіма
наслідками, що звідтіля, з епохи тобто, випливають.
Напружило мене дещо інше. Нині
рік у нас 2019-ий, а події роману закінчуються червнем 2004-го. Пройшло
п’ятнадцять років. Наче й небагато, але якщо вдуматись, то і дві револіції
суспільство пережило, і до війни на сході нашої країни ми начеб-то й звикати
вже стали, і шматок території у нас північний сусіда «оттяпал» – теж звикли
уже, і президентів після Кучми (дія роману відбувається за його сумнозвісного
«правління») уже не одного ми перетерпіли... А країна лишилась на тому-ж
ментальному рівні. Тобто у порівнянні з моїми юними 80-ми нульові цього
століття наче й прогрес, а далі? Ні, ну дещо таки змінилось. Мобільні телефони,
наприклад, тепер є чи не у всіх, бо тоді були в одиниць та без інтернету себе
мало хто уявляє. Ми стали більше подорожувати. Ще більше народу виїхало за
кордон хто на заробітки, а хто й назавжди, хоча це аж ніяк не є показником
нашого руху вперед, до Європи та НАТО. Статус україської мови в Україні
лишається хитким і буйним квітом буяє російська попса – і неважливо, що вона
нині часто народжується на рідних теренах. Пафос, офіціоз та голосіння за
совком нікуди не зникли, тільки обгортають його тепер зазвичай в хитромудрі
слова. Взагалі, таке враження, що все, чим так переймалася героїня роману, що
її дратувало у нашому суспільстві, все, що прагнула змінити чи вдосконалити
лишилося монолітнонезміненним...
Ось до таких непростих думок
спонукав мене начеб-то простий роман Анастасії Левкової, написаний у формі
щоденника дівчини-підлітка початку нашого тисячоліття. Не факт, що у вас вони
будуть ідентичними з моїми. Можливо, для вас це буде всього-лише приємний
тет-а-тет з гарною книгою. Власне, таким він був і для мене, а думки – це вже
супутнє. Та й, до того ж, після цієї «старшокласниці-першокурсниці» мені дуже захотілося,
нарешті, прочитати «Гру в бісер» Генріха Белля та «Місто» Валер’яна
Підмогильного. Так, я не читала цих творів раніше, в чому й відкрито зізнаюся.
Дякую Лілю-тезко, що утвердила мене цій відвертості, а ще більше за те, що мені
тепер справді байдуже, що та хто про мене подумає з цього (та й не тільки з
цього) приводу. Не знаю лише, чи сподобається мені Підмогильний так само, як
тобі, але точно знаю, що якщо Белль «не піде», то силувати себе, як ти – не
буду. Врешті, я ж не закохана у твого незрівнянного Бестужева, котрий в захваті
від цієї книги. Я краще ввімкну зараз “Shape of my heart”Cтінга – улюблену пісню твоєї
подруги Олі Кицюндри (мені теж вона подобається) і відчую повне єднання
поколінь, бо що там не кажіть, а все на світі скороминуще – тільки музика вічнаJ
Лілія Бондарук
Немає коментарів:
Дописати коментар