#Цікавинки з часопису "Дзвін". Олександр Карпенко.

 

     Український письменник, журналіст, публіцист, українознавець, громадський діяч, мандрівник, волонтер, член Національної спілки письменників України Олександр Федорович Карпенко народився 1 січня 1955.

     З 1959 року його родина проживала у Кагарлицькому районі на Київщині.

     У 1976 р. закінчив Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, українське відділення філологічного факультету.

     1976—1977 — вчителював у Маківській восьмирічній школі Рокитнянського району Київської області.

     1977—1979 — служив у Збройних Силах рядовим солдатом.

     Далі О. Карпенко працював кореспондентом районної газети в Кагарлицькому районі, органах управління цього району. Ініціатор та організатор фестивалів народної творчості Наддніпрянщини «Червона калина», «Калиновий віночок». Автор сценарію і режисер першого на Київщині Свята Незалежності (16 липня 1991 року), під час якого було піднято синьо-жовтий прапор та виконано пісню «Ще не вмерли України ні слава, ні воля…». Ініціатор і координатор встановлення пам'ятника Т.Шевченка в м. Кагарлик.

     В 1992 р. закінчив Київський інститут політології та соціального управління, відділення журналістики.

     1993 — заснував Регіональну телерадіокомпанію «ТБ Кагарлик».

     2016 — заступник голови Міжнародної громадської організації українців «Четверта хвиля».

     Впродовж 18 років (1999 – 2017) Олександр Федорович був спочатку головним редактором опозиційної газети «Грані», а потім одним із редакторів газети «Сільські вісті».

     Він — автор близько двох тисяч публікацій на соціально-економічну та політичну тематику в газетах «Сільські вісті» та «Грані». Протягом останніх тридцяти років на сторінках регіональних та всеукраїнських видань порушує найгостріші проблеми українського суспільства. Одна з них — українська еміграція. Аби систематизувати та поглибити свої дослідження, Олександр Карпенко заснував проєкт "Українці — від океану до океану", який був підтриманий більшістю українських громад за кордоном. Метою проєкту є дослідження українського духовного простору в світі. В своїх художніх та публіцистичних творах автор проводить ідею культурної та духовної єдності світового українства. За результатами його пошуків та мандрів вийшли книжки "Українці від моря до моря", "Щастя на краю світу", "2013-2015.На межі", "Верба в пустелі", а також збірка романтичних оповідань "Колесо Часу", написаних під враженням поїздок на війну, спілкування із бійцями ЗСУ.

     В № 4 часопису «Дзвін» за 2025 р. в рубриці «За столом новеліста» опубліковано декілька нових оповідань Олександра Карпенка. Тож запрошуємо Вас до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, аби познайомитись з новинками.

#Цікавинки з часопису "Локальна історія". Тустань.

 

Сімсот років тому Тустань була неприступною наскельною фортецею. Сьогодні ж вона – туристична місцина, що швидко стала знаменитою. Авжеж, спадщина – це надбання, що має цінність як таку. Однак в українській дійсності бракує асоціативного зв’язку між збереженням спадщини й матеріальним добробутом, гідним життям. Як побудувати й підсвітити цей зв'язок розповідає голова громадської організації «Тустань» Василь Рожко у матеріалі «Нове життя середньовічної фортеці», що надрукований у № 2 часопису «Локальна історія» за 2025 рік.

     Заповідник «Тустань» заснований, щоб зберігати матеріальну спадщину. Насамперед це скелі зі слідами дерев’яної забудови, збережена недоторканою пам’ятка. Далі – графічна реконструкція фортеці зі слідами й артефактами, правдиве відтворення втраченої середньовічної забудови. Тут відбувається фестиваль української середньовічної культури – цілісне демонстрування культури України-Руси. Навколо є унікальний для України природний та історично сформований ландшафт. Поряд – екомузей «Бойківське село», у якому збережено традиційність забудови, відновлено ремесла, кухню і традиції. Простір туристичної інфраструктури – чесний, без імітацій: сучасна малогабаритна архітектура, яка відкрита до природи й не конкурує зі скелями.

     Загалом Тустань є темою всього номеру часопису. Тож Ви зможете також дізнатись про фортецю не лише як про туристичну місцину, а й познайомитись з іншими цікавими розповідями, як от: «Той, хто знайшов фортецю», «Топ-9 знахідок із Тустані», «Правдива історія Тустані», «Антикварний Голокост у Бескидах», «Карпати. Архітектура як частина ідентичности» та іншими.

     Тож запрошуємо Вас до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва! Завжди щиро раді нашим користувачам!

#Я_зараз_читаю #Читай_українською #Бестселер

  Ві Кіланд, Пенелопа Вард 

Нотатки ненависті

 Харків: КСД, 2024

 У світі літератури є історії, які захоплюють із першої сторінки, і саме такою є «Нотатки ненависті» від Ві Кіланд та Пенелопи  Вард. Це не просто роман – це емоційна подорож у світ двох сильних характерів, які балансують на межі любові й ненависті.

Вона – розумна, незалежна, з власними принципами.

Він – успішний, харизматичний і водночас надто самовпевнений.

Їхні шляхи перетинаються випадково, але відтоді життя обох уже ніколи не буде колишнім.

 Це історія, де кожна суперечка перетворюється на виклик, а кожне слово – на іскру, здатну розпалити полум’я пристрасті. Тут є місце гумору, непередбачуваним поворотам і тим самим моментам, коли серце починає битися швидше.

«Нотатки ненависті» – роман для тих, хто любить:

дотепні діалоги та гострі словесні баталії;

історії з хімічною напругою між героями;

сюжет, що змушує сміятися, хвилюватися і щиро співпереживати.

 Якщо вам подобаються яскраві любовні романи з сильними характерами та неочікуваним розвитком подій – ця книга створена для вас.

Дозвольте собі відчути всю палітру емоцій разом із героями «Нотаток ненависті»!

Ві Кіланд – американська письменниця. До того, як стати письменницею, Ві працювала адвокаткою.

Пенелопа Вард – американська письменниця. До того, як стати авторкою, Пенелопа працювала ведучою телевізійних новин. Зараз вона є авторкою понад сорока романів, половина з яких була написана в співавторстві з Ві Кіланд.

День пам'яті захисників України.

 

29 серпня в Україні відзначається День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.

Цей день об’єднує різні покоління, кожне з яких має своїх Українських Героїв, які віддали своє життя в ім’я суверенності та єдності нашої держави.

Саме 29 серпня обрано не випадково, бо саме в цей день у 2014 році, в ході російсько-української війни та Іловайської операції відбувся потужний прорив української групи військ з російського оточення, де проявився масовий героїзм добровольців і військових, та загинула найбільша кількість українських воїнів. За офіційними даними, під час Іловайської операції (7-29 серпня 2014 року) і подальшого розстрілу в так званому «зеленому коридорі» 366 українських воїнів загинуло, 429 – отримали поранення різного ступеню тяжкості, 128 потрапили в полон, 42 вважаються зниклими безвісти.

Боротьба українського народу за незалежність тривала багато століть. Національна пам'ять українців зберігає спомини про подвиги та жертовність наших пращурів на цьому важкому, политому українською кров'ю шляху, що лише наприкінці ХХ ст. призвів до проголошення незалежності України і створення власної самостійної держави.

Від 2014 року уособленням захисників України стали Герої Небесної Сотні, вірні присязі військові з анексованого Кримського півострова, учасники Антитерористичної операції та Операції Об’єднаних Сил на Сході України. Звитяга українського вояцтва під час російсько-української війни дала країні нових героїв – чоловіків та жінок української армії і силових структур, що воюють на Сході України.

За даними Книги пам’яті полеглих за Україну, з 2014-го, станом на 1 грудня 2021 року загинули 4490 українських воїнів. Повномасштабне вторгнення Росії 24 лютого 2022-го відкрило нову сторінку героїзму, стійкості та, на жаль, значно більше втрат.

Трагічні події війни розгорталися на сході України, саме на полях соняхів, які вже поспіли. І саме під цими соняхами сотні захисників України в боротьбі з ворогом поклали своє життя на вівтар свободи та незалежності нашої країни. Саме тому сонях є тим символом Дня пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Адже Україна для кожного із загиблих воїнів це є сонце в його душі, яке зігрівало і надихало захищати свій дім. Тому сонях пам'яті – це не просто символ історичної мужності українських воїнів, це символ життя України. З чорним, як українська земля, зернятком, що обов'язково проросте.

29 серпня – день, коли кожен українець може подякувати та виявити пошану загиблим, схиливши голову під час хвилини мовчання. Це найменше, чим ми можемо віддячити захисникам за мир у наших домівках. Адже герої живі, поки жива пам’ять про них. Пам’ятаємо кожного, хто віддав своє життя, захищаючи Україну.

День Державного Прапора України.

 

23 серпня українці відзначають День Державного Прапора України. 

За традицією, кольори українського прапора тлумачать так: блакитний – символізує ясне небо, а жовтий – пшеничні поля.

Офіційно святом цей день був проголошений спеціальним Указом Президента Леоніда Кучми № 987/2004 від 23 серпня 2004 року. До 2004 року День прапора відзначали лише в столиці й підіймали стяг над мерією кожного 24 липня.

Щороку проходять урочисті церемонії підняття головного прапора, круглі столи, конференції та вручення паспортів юним громадянам України, які досягли значних успіхів у різних сферах.

Під час повномасштабної війни весь світ дізнався про самовідданість і хоробрість українського народу, а наш синьо-жовтий прапор носять на собі і прикріплюють до машини на знак підтримки українців.

То ж нехай синьо-жовтий стяг і надалі вселяє в серце кожного українця гордість та спонукає на нові подвиги заради своєї Батьківщини. 

Молодий…назавжди… Максим Нагорний.

 

«Ніхто не знає, кому вдасться повернутися живим та неушкодженим з чергового кровопролитного бою, а кому – ні. Я – рядовий ЗСУ, молодий 18-річний солдат Максим Нагорний. Так вже сталося, що я круглий сирота і якщо загину за Україну, то не хочеться стати рутинним чорнильним записом у б’юрократичній статистиці втрат. У мене є мрія – прожити життя недаремно і, окрім здобуття перемоги на фронті, допомогти багатьом дітям-сиротам…»

Максим Нагорний був користувачем нашої бібліотеки. На жаль, не читачем, але я не буду нині виливати тут свої сентенції з цього приводу та не впадатиму в безглузде моралізаторство. Він приходив до нас «на комп’ютери» та користувався безкоштовним інтернетом. Не пам’ятаю, чи й перекинулася з ним хоча би кількома словами, окрім «добрий день» та «до побачення». Про таких кажуть: «проблемний». Втім, Максим і не приховував цього та не намагався здаватися ліпшим, аніж є:

«Звісно, вам можуть розповісти альтернативну правду та реальність про Максима Нагорного, який маленьким опинився в сиротинці, якого усиновили, який дізнався, що усиновлений і не впорався з такою інформаційною бомбою, тому був розусиновлений і знову багато років провів у недолугій та жорстокій системі різних дитячих притулків. Який, аби привернути увагу дорослих, схильний був до крадіжок, бунту, частих конфліктів. Який проявляв бурхливі емоції, втікав з дому і міг вести безпритульний спосіб життя. Який нарешті знайшов рідню і з цим також не впорався. Надто глибокі рани, надто багато недоброго, круті повороти долі…»  

Оті тексти, взяті у лапки – із листа-заповіту молодого рядового ЗСУ Максима Нагорного, який він написав у бліндажі після чергового московитського обстрілу ще у 2023 році. Тоді йому було 18 і цю його сповідь у червні того ж року надрукував портал «Українська правда», а пан президент Володимир Зеленський навіть процитував уривки з неї у виступі в парламенті. Я те не чула, але, певно, у виконанні професійного актора звучало зворушливо…

 Про те, що 20-літній боєць Нацгвардії рядовий М. Нагорний, який служив у 3-ій бригаді оперативного призначення «Спартан», ймовірно, загинув 19-го липня 2025-го під час бойового завдання біля Покровська , його рідним – сестрі Іванці та нареченій Наталії, повідомили у кінці того ж місяця. Тільки 1-го серпня його тіло, яке 10 днів пролежало на пекельній спеці в зоні бойових дій, доставили до моргу міста Кам’янське. Сестрі та нареченій, які невдовзі прибули туди, показали для впізнання лише фото руки з татуюванням, а також зображення ланцюжка й браслета. Не буду описувати вам усіх тих прикрих подій, які стосувалися повернення тіла героя до рідного міста. Добре, що знайшлися люди, які мали змогу допомогти близьким Максима і зробили це. Прощання з ним відбудеться 11-го серпня, а 12-го йому виповнився би 21 рік. Як з’ясувалося – це Міжнародний день молоді, коли, власне, і має бути опублікований цей мій допис. І, хоча я не є великою прихильницею подібних свят – мені потрібна ОСОБИСТІСТЬ, а не якась загальна маса чоловіків, жінок, молоді… Та, все ж, є щось символічне у тому, аби народитися на День молоді і назавше залишитися двадцятирічним. Принаймні, для мене тепер 12 серпня завше матиме Живе обличчя – молоде обличчя Максима Нагорного.

Нині ж набираю текст, а всередині шкрябає щось та муляє. Почуття провини перед цим хлопчиком, який віддав своє життя і за мене також? Власне, Максим  був уже не хлопчиком, а цілком зрілим дорослим чоловіком, про що свідчить його сповідь-заповіт, яку я наполегливо раджу для прочитання усім. Адже, попри те, що він так і не став читачем моєї книгозбірні (і моя провина у цьому теж і це дошкуляє), нині я є вдумливою читачкою твору, який залишив після себе рядовий Максим Нагорний. О, тепер я б залюбки поговорила з цією людиною і навіть посперечалася би. Про те, що боротися з втручанням держави в економіку не варто, а радше навпаки, бо інакше все опиниться в лапах олігархів. Погоджуюся з тим, що необхідно відмовитися від совєцької системи виховання в дусі Макаренка, але категорично не згодна, аби вишукувати нові форми, бо вони у нас давно створені К. Ушинським, С. Русовою, Г. Ващенком, В. Сухомлинським – просто потрібно мати гонор та розум, аби навчитися користуватися своїм власним, а не ходити у позики до, приміром, вальфдорців чи фінів… Врешті, я могла би розповісти йому про цих непересічних особистостей, бо Максим про них, напевне, нічого не знав, але був з когорти тих, які дуже хотіли знати, а це – надзвичайно цінна людська риса.

Зате він чітко знав, як йому чинити, коли лиха вража сила зазіхнула на його Вітчизну. Він, якому так бракувало родинного тепла та затишку власної домівки, інтуїтивно відчув, що йому конче необхідно боронити саме цю країну, яка не була для нього найдобрішою, яку він не обирав, як не обирають тих, від кого мають народитися. Врешті, він міг би преспокійно навіть не втекти, а без докорів сумління виїхати під шумок за кордон – і то без жадного осуду суспільства: у 2022-му йому було лише 17 років… Але він розумів, що ця країна потребувала його і на те не було ніякої ради.

Згадалося чомусь, як читала колись спогади матері гімназиста, який загинув під Крутами. Вона розповідала, що якби попросила свого сина не йти туди, на вірну смерть, він би не пішов, бо дуже любив її і був у неї єдиним. Але вона не могла його просити про те, не мала права, бо виховувала його патріотом своєї батьківщини; бо це би суперечило усім її гарним словам, які би були тоді просто порожніми словами…  Для її сина було природним іти і захищати те, що йому дороге і на те теж не було ніякої ради.

Пригадався й инший випадок, уже нещодавній. В маршрутці два молодика розмовляють межи собою. Живою українською мовою, гарною такою, без «тіпа-карочє-вабщє» - бальзам для втомлених суржиком вух. Але, їй же богу, ліпше б вони «суржили», бо балачка їхня зводилася до теми: як же нудно їм на роботі – ото приповзають вони туди, вмикають компи, щось там швиденько відкляцають, а далі – суцільна нудятина…Підказати, паничі, де нині не нудятина? Добре, що не покрили матюками, бо москальська лайка зараз у нас «в трендах», особливо серед знудьгованої молоді: чи то може мені так особливо «щастить» повсякчас натрапляти на отаку лексику? І, взагалі, розмови про те, хто як зумів заховатися від ТЦК чи утекти за кордон ведуться відкрито, без тіні сорому і сприймаються навіть як своєрідний героїзм. Мені от тільки цікаво, а що, коли до власних осель отаких істот увірветься зловмисник, вони теж будуть ховатися, кудись утікати чи, все ж, спробують дати відсіч? Для мене особисто є логічним дати відсіч, але може я якась неправильна?

Ні, я не наївна тітка і розумію, що війна – це не романтично, а дуже страшно і вбивають там по-справжньому. Максим Нагорний теж те усвідомлював:

«Перший реальний бій із ворогом – це не про відвагу та хоробрість, а про кров, страх, про те, що ти дзюриш і робиш в штани. Це про інстинкти та людську природу, яка намагається взяти гору над обов’язком захищати Батьківщину».

Проте, обов’язок захищати Батьківщину, зрештою, перемагає. Звісно, якщо те почуття обов’язку в людини присутнє. У Максима воно було. Не знаю, хто йому прищепив те святе почуття, але точно не ті виховні заклади, в яких він перебував більшу частину свого життя. Попри усі виклики долі та нестерпні умови сиротинців, через які довелося пройти, адже «…в багатьох притулках немає атмосфери любові та інших чеснот, радощів, притаманних сім’ям», - не образився він на Україну за своє нещасливе дитинство, не волав на весь світ про свої права і нікому ні в чому не дорікав – тільки констатував факти, наближав перемогу та шукав можливостей щось змінити в своїй долі та країні:

«Українська армія переможе мільйони окупантів і вижене навалу видимих ворогів, але нам, суспільству, потрібно також впоратися з іншими викликами. Наприклад, нехай підуть у минуле і більше ніколи не відновлюються десятки років незалежності, в яких ми не спромоглися вибудувати сімейну систему опіки для тисяч осиротілих дітей»

  Я не знаю, можливо, у нього таке загострене почуття власної причетности та глибоке розуміння свого обов’язку від того, що не мав на кого покладатися, окрім себе самого… Ось переглядаю його сторінку на facebook і бачу Людину, яка, даруйте за тавтологію, усвідомлено проживала кожну мить свого життя, уміла насолоджуватися ним і усім єством боронити те своє право на щасливе життя. Як у поезії Олександра Олеся: «Гори! Життя – єдина мить, для смерти – вічність ціла…» Він – горів!!! Його останній допис був за 19-те липня – день його героїчної смерти. Ще о 16.47 він шукав трьох небайдужих людей, які би пожертвували по 50 гривень, аби закрити збір коштів «на пульт для мавіка», а зовсім скоро відійшов у безсмертя. Залишив нам з вами Світлу Пам’ять і свою Яскраву Мрію, яку встиг висловити у своєму Заповіті:

«Куля – дура, що фізична, що інформаційна. Завтра можу не повернутися з чергового завдання або з поля бою. Такі реалії війни. Якщо доведеться віддати життя, то нехай це стане також для того, щоб в Україні зникли дитячі притулки (називайте їх як хочете: інтернати, притулки, дитячі центри соціально-психологічної реабілітації) і діти зростали лише у щасливих сім’ях.

Це мій заповіт.

Я – Нагорний Максим, який був у тій «системі», а тепер – рядовий ЗСУ, молодий солдат нової України»

Слава Україні! Слава Герою Максимові Нагорному! Слава Нації та вічна помста ворогові!

Лілія Бондарук.

             

 

Андрій Шептицький.

 

«Шептицький Андрій (1865-1944) – глава греко-католицької (уніатської) церкви (з 1900), один з ідейних натхненників укр. бурж. націоналізму. Великий поміщик, граф. Служив інтересам Ватікану, нім імперіалізму. Боровся за відрив України від Росії. Під час Великої Вітчизн. війни 1941-45 активно сприяв нім.-фашист. окупантам у поневоленні укр. народу, був одним з організаторів дивізії СС «Галичина»». Як Вам, товариство, такий текст з найвідомішої багатотомної універсальної української енциклопедії часів совєцької окупації (т.12, стор.399)? Як на мене, то я в захваті. Звісно, є претензії до деяких термінів, як ото «велика вітчизн. війна» та й «нім.-фашист.» теж дещо спантеличує, бо, як відомо, фашисти на чолі з дуче орудували свою мітлою (від італійського «fascio» – «в’язанка хмизу») в Італії, а в Німеччині безчинствували нацисти, а якщо вже геть скрупульозно, то націонал-соціалісти, а більшої гидоти, аніж оте «соціалісти» годі й вигадати.  Саме соціалізм став найбільш нелюдським режимом , а більшовизм коштував людству десятки мільйонів жертв. Власне, це передбачали такі уми, як Іван Франко та Андрей Шептицький.

 Зате як же мене тішить вираз «укр. бурж. націоналізм». Щоправда, я би з превеликою насолодою написала то ось так: УКРАЇНСЬКИЙ БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ. Бо ж насправді, митрополит Андрей (це ім’я отримав при вступі у чернечий сан молодий послушник Добромильського монастиря Чину св. Василія Великого Роман Марія Александер Шептицький 13 вересня 1888 р.) був одним із ідейних натхненників УКРАЇНСЬКОГО БУРЖУАЗНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ. Так, як  пізніше ним став ще один надпотужний пан, імени якого наш ворог жахається і після його фізичного відходу - священичий син Степан Андрійович Бандера. Тільки мечем Його Екселенції митрополита Андрея був не автентат. Його зброєю було Слово. І так, саме ним він ревно боровся за відрив України і від московії, і від поляків, і від третього райху, і від усіх инших злочинних режимів та імперій. Як добре, що лишив Він нам свої численні Пастирські послання.

Не буду тут перераховувати усі, але особливо раджу вдумливо прочитати його працю «Як будувати Рідну Хату» - чіткий дороговказ усім нам: яким чином і на якому фундаменті будувати майбутню незалежну Україну – нашу спільну Рідну Хату. Гадаєте, що написане митрополитом Андреєм у 1941 р. нині не актуальне? Адже ми уже більше, аніж 30 років маємо, врешті, омріяну віками незалежність. Проте, все ще ходимо манівцями спроб і невдач, бо забуваємо про фундаментальні речі. Отож, пора вже змудріти та прислухатись до власних пророків. І справді стати, врешті, БУРЖУАЗНИМИ, а не чекати, як милостині, чиїхось інвестицій.

Андрей Шептицький був не лише «Князем Церкви». Він мав успішний досвід як бізнесовий інвестор, допомагав розвивати українські підприємства як відповідальний учасник, що розділяє ризики та успіхи. Адже саме митрополит Андрей надав позику та подбав про оренду приміщень кондитерській фабриці Климентини Авдикович «Фортуна», коли після перших успіхів до цієї відважної пані прийшли і перші невдачі. Під його патронатом запрацювала фабрика «Фортуна Нова», куратором якої митрополит призначив свого брата Климентія і, зрештою, подарував діловитій жінці її борг. Це успішне підприємство в пізніші часи стало підвалинами для кондитерської фірми «Світоч».

Він вчив не «проїдати» отримані кошти, а ре-інвестовувати їх у розвиток. Тисячі незаможних господарів разом володіли підприємством успішним і багатшим, ніж мали місцеві польські землевласники. Ощадливість, підприємливість і реінвестування  - власне цим українські кооперативи переважали польських дідичів. До речі, саме українські кооперативи «Маслосоюз» і «Центросоюз» контролювали до 50% всього експорту довоєнної Польщі.

«Свій до свого по своє» - цим мудрим постулатом навчав керуватися митрополит Андрей.  Чи не пора вже і нам припинити експериментувати та сліпо копіювати успішні іноземні підходи? Адже Японія, Фінляндія та инші успішні країни досягли модернового розвитку, використовуючи ту ж стратегію, що пропонував А. Шептицький. Вони не розчинилися, не глобалізувалися, а лише адаптували універсальні принципи та новітні технології до особливостей своїх націй та створили свою власну історію успіху.

Частину прибутків митрополит А. Шептицький спонукав вкладати в розвиток української освіти, культури, соціальної опіки. Так, з його ініціативи 1903 року курією УГКЦ було засновано лічницю «для несення дарової лікарської помочі мешканцям Львова і цілої Галичини без різниці віросповідання і народності». У ній працювали такі видатні лікарі, як Евген Озаркевич, Тит-Евген Бурачинський, Софія Окуневська-Морачевська та инші. Опікуном лічниці обрали митрополита, який склав пожертву у сім тисяч корон на обладнання шести відділень. Послуги надавалися безкоштовно.

Власними коштами цей Святий Чоловік підтримував і виучував найбільш талановитих. За його сприяння з 1913 року замешкав у Львові та заснував там приватну мистецьку школу видатний український живописець і педагог Олекса Новаківський. А Василю Стефанику митрополит Андрей виплачував довічне  утримання: після того, як письменник відмовився від совєцької пенсії, коли дізнався про створений московитською ордою штучний голод у Великій Україні. Талановитий художник Модест Сосенко отримав стипендію на навчання в Мюнхені  та Парижі, а малярка Софія Зарицька проходила мистецький вишкіл у Празі теж як стипендіатка митрополита. Окрім того, він щедро підтримував гімназію сестер-василіянок і оплачував навчання дівчаток-сиріт. Серед них була і Софія Караффа-Корбут, відома українська художниця.

Мистецтвознавець Микола Голубець ще у 1915 році так писав про митрополита: «Був у нас на Галицькій Україні чоловік високого росту та ще вищого духа, що розумівся на мистецтві, пізнавався на талантах, вмів найти дорогу і засоби для підтримання сучасної і збереження колишньої народної культури. Коли б не він, не одно припало би столітнім порохом, не один талант би пішов намарне»

Шлях Шептицького – це шлях еволюції, шлях поступового розвитку на міцному фундаменті. Він, як Слуга Божий, не сприймав шляху революції  - руйнування і хаосу, не вірив у можливість раптових позитивних змін. Проте, допомагав в організації та фінансуванні військового вишколу, хоча ця його діяльність була вельми засекреченою. Але він добре розумів потребу мати наступну генерацію військових старшин. Тому й гаряче підтримував пластовий рух, часто зустрічався із юнаками та юнками, вважав такий вишкіл тіла і духу необхідним молоді.

Взагалі, легше перелічити те, до чого не долучався митрополит Андрей Шептицький, аніж те, до чого Він доклав своїх рук, фінансів та безліч часточок свої Великої Душі. Був справжнім велетнем. І, якщо зріст його можна було зміряти, адже був нічогенько таки собі чоловіком – 2 метри 10 сантиметрів, то Сила Духу Його Екселенції – неосяжна. Розумію, що годі вмістити у навіть найбільший допис усю інформацію про нього. Але на завершення, товариство, кілька імперативів від митрополита Андрея Шептицького:

«Після любови до Бога й родини повинна бути любов до українського народу й Батьківщини»

«Дуже часто самі українці стають ворогами для України. Не треба Україні инших ворогів, коли самі українці українцям ворогами, що себе взаємно ненавидять і навіть не стидаються вже тієї ненависти»

«Україна лише сама може себе змінити. Ключ до перетворення України – у ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе»

«Формування шляхетної людини потребує цілеспрямованих і довготривалих зусиль. Проте у суспільстві завжди будуть кращі та гірші. Необхідно культивувати все найкраще»

«Найголовніший чинник єдности – українська мова»

«Під час війни особливо важливо довіряти Богові. Воєнні часи приносять нам не одно терпіння і не одну спокусу. Йде лише про те, щоб з Божою благодаттю тривати при Божому законі і сильно надіятися на Всевишнього, що його пресвята ласка оберне на наше добро всі терпіння, які нам зіслав»

Отож, не допускаймо до себе жадної зневіри, довіряймо Богові та удосконалюймо себе щомиті. І Слава Нації, яка спроможна дарувати нам таких Величних Постатей, як митрополит Андрей Шептицький. Зі 160 – ми уродинами Вас, Ваша Екселенціє!!!

Лілія Бондарук