#Цікавинки з часопису "Локальна історія".

 

Богдан Хмельницький народився в останні дні 1595 р. у Суботові на східній околиці Речі Посполитої. За Дніпром на схід і на південь – незвідане Дике Поле, відоме із переказів козакуючих бурлак, які прибилися зимувати на Велику Україну. Їхні оповіді вабили вольницею. Та не лише географія визначила життя Богдана. 1590-ті роки й аж до Хотина 1621-го, хоча майже не присутні у наших знаннях про цю добу, стали визначальними для обох потенційних проєктів майбутньої України.

     Першим був шляхетський проєкт руського світу у недавно створеній Речі Посполитій. Острозькі, Заславські, Ружинські та подібні князівські роди гучно маніфестували Русь після Русі, яка претендувала на роль третього народу у польсько-литовській спільності. Щоправда, річпосполитська демократія громадянами свого поліса вважала виключно шляхту, що не могло не породити альтернативи. Відтак на арену виходить козацтво, і на противагу старому руському проєкту виникає новий український.

     Попри те, що гетьман Богдан Хмельницький є одним із найпопулярніших героїв української історії, про нього відомо досить мало. Більшість інформації – це чутки, міти, вигадки і припущення. Про загадкового та суперечливого гетьмана «Локальній історії» (№ 6, 2025 р.) у рубриці «Розмова» розповів дослідник Козаччини, професор Віктор Горобець.

     Завітайте до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва! Часопис уже чекає на Вас! До речі, листаючи його, Ви зможете познайомитись також із багатьма іншими цікавими матеріалами, як-от: «Розрита могила Богдана Хмельницького», «Іслам Герей на шляху до союзу з Богданом Хмельницьким», «Військові як ефективні державники: досвід Хмельниччини», «Хмельницький у радянській історичній літературі», «Орден Богдана Хмельницького: дві нагороди, одна назва, різний контекст», «Шукайте жінку: любові Богдана Хмельницького» та ін.

#ЦІкавинки з часопису "Країна". Олег Саакян.

 

     «Коаліція охочих так і не стала рішучою… Якщо Європа прокинеться як геополітичний суб’єкт і зможе встановити власний порядок денний, то від неї залежатиме баланс сил у діалозі Вашингтона й Пекіна, - каже політолог Олег Саакян.

     Часопис «Країна» (№ 17-18, 2025 р.) у рубриці «Інтерв’ю» знайомить читача з молодим політологом Олегом Саакяном, з його думками і поглядами стосовно міжнародної політики у час російсько-української війни та переосмислення підходів до союзницьких гарантій.

     Йому – 30. Народився 1994 р. в м. Горлівка Донецької області. Навчався в Донецькому національному університеті ім. Василя Стуса. З 2014 року став одним із керівників руху опору агресії росії «Донецьк – це Україна». Організував понад пів сотні політичних мітингів, флешмобів, інтернет-кампаній.

     Олег Саакян – співзасновник Національної платформи «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію». Спеціалізується на соціальних та гуманітарних інноваціях, світоглядних вимірах інформаційної війни, кризових проявах прикордонної ідентичності, постконфліктній реінтеграції. Пише аналітичні матеріали, консультує громадські та політичні організації. Живе у Києві.

     Дуже тішить, що молоде покоління активно та професійно долучається до таких важливих дій. Завітайте до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, де Ви зможете більш детально познайомитись із цим інтерв’ю. Часопис «Країна» уже чекає на Вас!

Тест на знання української мови

 

#Я_зараз_читаю «Найдорожче в житті» – романтична проза від Ребекки Яррос.

 

Авторка добре знайома українським читачам завдяки бестселеру «Четверте крило», який захопив увагу фанатів фентезі. Але її талант не обмежується лише магічними світами. Вона також майстерно створює історії й у жанрі романтичної прози.

«Найдорожче в житті» саме такий роман, він про біль втрати, складність вибору і другий шанс. Про те, що часом найважче в житті — не просто відпустити минуле, а прийняти його та дозволити собі рухатися далі.

«Ти вільний робити власний вибір, але не позбавлений наслідків цього вибору».

Головний герой роману — Кемден, колишній військовий, він залишив рідне містечко Альба в Колорадо ще шість років тому. Обіцяв собі більше ніколи не повертатися, бо там чекає минуле, якого б він волів уникати: непроста юність і головне — втрата брата, який загинув у війську. Але одне повідомлення від батька змінює плани і ось він знову у рідних краях. А ще у місті живе Віллоу. Колись вони були друзями, вони разом переживали дитячі авантюри. Але Віллоу — дівчина його загиблого брата. Кемден завжди мав до неї почуття і колись змусив себе глибоко сховати їх, але чи справді можливо забути те, що так сильно закарбувалося в серці?

Книга Найдорожче в житті Ребекки Яррос — чудовий вибір для прихильників історій, в яких романтика є невід’ємною частиною справжніх життєвих випробувань, сповнених емоційнійності та зворушливості.

#Цікавинки з часопису "Київ". Григорій Гусейнов

 

Григо́рій Джама́лович Гусе́йнов — український письменник, журналіст україно-азербайджанського походження — народився 23 серпня 1950 р. в м. Помічна Кіровоградської області в сім’ї репресованого. Батько, Джамал Каримович, уродженець м. Гянджа в Азербайджані, зазнав непростої долі, під час війни потрапив у полон до німців, був покараний радянською владою і засланий на північ росії. Мати Григорія, Ївга Руденко, родом з с. Попівка Кіровоградської області. Про свою родину та своє повоєнне дитинство Григорій Джамалович розповідає в «Станційних пасторалях».

     Г. Гусейнов закінчив філологічний факультет Одеського державного університету (1976—1982 р.р.). Працював теслею, був залізничником. 1979—1981 р.р. — відповідальний секретар газети «Радянська правда» в м. Вознесенськ Миколаївської області. 1981—1994 р.р.— кореспондент, завідувач відділу пропаганди, відповідальний секретар міської газети «Червоний гірник» у Кривому Розі. Також Григорій Джамалович був головним редактором журналу «Кур'єр Кривбасу», що видавався у Кривому Розі з 1994 до 2017 р. Член Національної спілки письменників України (з 1996 р.), з 2002 р. – член правління ДОО НСПУ.

     Письменник – лауреат більше 20 літературних премій: ім. І. Огієнка (1996), «Благовіст» (2000), ім. В. Ястребова (2002), Фундації Антоновичів (США, 2002), ім. В. Винниченка (2003), ім. В. Підмогильного (2004), ім. В. Стуса (2005), Національної премії ім. Тараса Шевченка (2006), Ліги українських меценатів ім. Є. Чикаленка (2011), ім. В. Шевчука (2015), ім. О. Гончара (2019). Член Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка (з грудня 2016 р. по грудень 2019р.).

     Він був ініціатором створення Товариства азербайджанської культури в Кривому Розі.

    Григорій Джамалович – автор прозових книжок «Незаймані сніги»; «Чаша ювеліра Карла Фаберже»; «Станційні пасторалі»; «Господні зерна» (в 10-ти томах); «Сповідь дитинства»; «Піщаний Брід та його околиці»; «Друга соната»; «Одіссея Шкіпера та Чугайстра»; «На землі на рідній…» (у 8-ми томах, 2000—2005), де уперше зібрав народні оповідання, перекази про минуле Придніпров'я – це видання є однією з найґрунтовніших розвідок в окремо узятому регіоні України, найповніше в степовому краї.

     За редакцією Григорія Гусейнова 1997 р. вийшла книжка найстарішого українського письменника Івана Шаповала «Козацький батько» (Кривий Ріг), присвячена постаті історика Дмитра Яворницького. Письменник також підготував до друку антологію поезії «Крицевий край» (у трьох книгах).

     Часопис «Київ» публікує новий роман Григорія Гусейнова «Вілія в зелених берегах» (№ 1, 2, 3; 2025 р.). Приходьте та читайте. Часопис уже чекає на Вас у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва.

#ЦІкавинки з часопису "Локальна історія". Андрей Шептицький

 

Кожен народ має своїх велетів духа. У поляків є Іван Павло II, якого шанують, на якого спираються. Він став частиною національного духу Польщі. На його честь збудували декілька музеїв, найбільший розташований неподалік Кракова. Завжди дивувало, чому ж ми не можемо зробити такий самий музей нашому велетові духа – митрополитові Андрею? Адже його причетність до розбудови України дуже помітна, хоч часто недооцінена. «Шептицькі були великими меценатами, тож і майбутній митрополит УГКЦ продовжив у Львові предківську справу. Після інтронізації на митрополичний престол Галичини 12 січня 1901 року він активно розбудовував українську громаду, долучався до виховання молоді, жертвував на навчальні та культурні проєкти. Андрей Шептицький став добродієм і батьком для сиріт, удів, знедолених, митців, музикантів. Митрополита шанували не лише українці, а й вірмени, євреї, німці та поляки», – розповів «Локальній історії» (№ 12, 2024р.) священник УГКЦ Севастіян Дмитрух.

     Та під час радянської окупації України навіть ті, хто нещодавно говорив про велич Андрея Шептицького, писали брехню до місцевих та всесоюзних газет. Він же важко переживав наклепи і, занедужавши, помер 1 листопада 1944 р. По смерті митрополита всі його особисті речі розібрали і сховали монахи, щоб не було знищено важливий спадок.

     Після відновлення незалежности України настала хвиля національного піднесення. Тоді ж у Львові навіть організували фонд імені А. Шептицького. Насправді ж нічого не робили, щоб увічнити його пам'ять. Лише з нагоди 150-ліття від дня його народження у місті почали говорити про спорудження пам’ятника. Врешті діяльність митрополита була увічнена у граніті.

     Але щоб відкрити музей Андрея Шептицького у Львові, священник УГКЦ Севастіян Дмитрук оголошував голодування. На такі кроки довелось піти, адже місцева влада не поспішала виділяти приміщення, у якому отець хотів розмістити майже пів тисячі особистих речей митрополита. У 2018 р. музей таки зареєстрували, і незабаром він запрацював у храмі Священномученика Климентія Шептицького. А отець Севастіян його очолив.

     Про історію створення музею і про те, як розширюватимуть його діяльність ви зможете дізнатись, завітавши до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, де на вас уже чекає часопис «Локальна історія». 

#Цікавинки з часопису "Країна". Зазим'я.

 

У центрі села Зазим’я окупаційна радянська влада встановила дерев’яний пам’ятник, а напередодні двадцятиліття жовтневого перевороту, 1936 р., – базальтовий. На його лицьовій стороні зробили напис: «Слава 99-ти чекістам-борцям за революцію, що загинули від рук зазимських бандитів-куркулів у 1920 році». Упродовж десятиліть пам’ятник був живим докором зазимцям, які наважилися дати бій радянській владі. Напис свідчив, що зайди-чекісти, які прийшли грабувати, були героями, а селяни-зазимці, які захищали свої домівки, – бандитами. 1994-го пам’ятник оновили й пом’якшили напис: «Вічна пам'ять 99-ти червоноармійцям, що загинули в боротьбі за радянську владу в 1920 році». У 2000-х напис кілька разів змінювали, востаннє після повномасштабного вторгнення: «Тут поховані 99 російських більшовицьких карателів чонівців, знищених зазимськими повстанцями-патріотами у травні 1920 р.».

     Торік керівництво зазимської ОТГ ініціювало процес ексгумації та перепоховання останків вохрівців. Однак під час пошукових робіт на початку травня цього року людських кісток не виявили. Це означає, що пам’ятник був встановлений не на похованні і мав пропагандистський характер. Нині пам’ятник демонтували.

     Часопис «Країна» (№ 9-10, 2025 р.) публікує матеріал про події, що відбувались 1920 р. у селі Зазим'я, що у Броварському районі на Київщині. Червона армія тоді вела бої з польсько-українськими військами, які наступали на Київ.

     У перших числах травня в село прибув невеликий загін червоноармійців чисельністю до 25 осіб на чолі з комісаром. Селян зібрали в центрі села на майдані. Комісар вимагав надати кінні підводи з їздовими для потреб червоної армії. Староста села, Євдоким Приходько (Хоменків), запропонував «гостям» пообідати, а тим часом селяни поховали коней в лісі та вільшині. Коли комісар зрозумів, що коней йому ніхто давати не збирається, він почав лаятися і погрожувати зброєю. Це і стало останньою краплею, яка переросла в нестримну лавину народного гніву.

     За радянської влади село Зазим'я продовжувало носити ярлик «бандитського». Попри антирелігійну пропаганду, комуністи так і не наважилися зруйнувати місцевий храм, збудований 1875 р. на кошти архієрея Павла Суботовського. Під час Другої світової війни всі найближчі села були спалені німецькими загарбниками. Село Зазим'я мінімально постраждало через те, що шкільний вчитель

німецької мови розповів німцям історію повстання 1920 р.

     Детальніше про героїзм жителів невеличкого села Зазим'я ви зможете дізнатись, завітавши до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва.