День Державного Прапора України.

 

23 серпня українці відзначають День Державного Прапора України. 

За традицією, кольори українського прапора тлумачать так: блакитний – символізує ясне небо, а жовтий – пшеничні поля.

Офіційно святом цей день був проголошений спеціальним Указом Президента Леоніда Кучми № 987/2004 від 23 серпня 2004 року. До 2004 року День прапора відзначали лише в столиці й підіймали стяг над мерією кожного 24 липня.

Щороку проходять урочисті церемонії підняття головного прапора, круглі столи, конференції та вручення паспортів юним громадянам України, які досягли значних успіхів у різних сферах.

Під час повномасштабної війни весь світ дізнався про самовідданість і хоробрість українського народу, а наш синьо-жовтий прапор носять на собі і прикріплюють до машини на знак підтримки українців.

То ж нехай синьо-жовтий стяг і надалі вселяє в серце кожного українця гордість та спонукає на нові подвиги заради своєї Батьківщини. 

Молодий…назавжди… Максим Нагорний.

 

«Ніхто не знає, кому вдасться повернутися живим та неушкодженим з чергового кровопролитного бою, а кому – ні. Я – рядовий ЗСУ, молодий 18-річний солдат Максим Нагорний. Так вже сталося, що я круглий сирота і якщо загину за Україну, то не хочеться стати рутинним чорнильним записом у б’юрократичній статистиці втрат. У мене є мрія – прожити життя недаремно і, окрім здобуття перемоги на фронті, допомогти багатьом дітям-сиротам…»

Максим Нагорний був користувачем нашої бібліотеки. На жаль, не читачем, але я не буду нині виливати тут свої сентенції з цього приводу та не впадатиму в безглузде моралізаторство. Він приходив до нас «на комп’ютери» та користувався безкоштовним інтернетом. Не пам’ятаю, чи й перекинулася з ним хоча би кількома словами, окрім «добрий день» та «до побачення». Про таких кажуть: «проблемний». Втім, Максим і не приховував цього та не намагався здаватися ліпшим, аніж є:

«Звісно, вам можуть розповісти альтернативну правду та реальність про Максима Нагорного, який маленьким опинився в сиротинці, якого усиновили, який дізнався, що усиновлений і не впорався з такою інформаційною бомбою, тому був розусиновлений і знову багато років провів у недолугій та жорстокій системі різних дитячих притулків. Який, аби привернути увагу дорослих, схильний був до крадіжок, бунту, частих конфліктів. Який проявляв бурхливі емоції, втікав з дому і міг вести безпритульний спосіб життя. Який нарешті знайшов рідню і з цим також не впорався. Надто глибокі рани, надто багато недоброго, круті повороти долі…»  

Оті тексти, взяті у лапки – із листа-заповіту молодого рядового ЗСУ Максима Нагорного, який він написав у бліндажі після чергового московитського обстрілу ще у 2023 році. Тоді йому було 18 і цю його сповідь у червні того ж року надрукував портал «Українська правда», а пан президент Володимир Зеленський навіть процитував уривки з неї у виступі в парламенті. Я те не чула, але, певно, у виконанні професійного актора звучало зворушливо…

 Про те, що 20-літній боєць Нацгвардії рядовий М. Нагорний, який служив у 3-ій бригаді оперативного призначення «Спартан», ймовірно, загинув 19-го липня 2025-го під час бойового завдання біля Покровська , його рідним – сестрі Іванці та нареченій Наталії, повідомили у кінці того ж місяця. Тільки 1-го серпня його тіло, яке 10 днів пролежало на пекельній спеці в зоні бойових дій, доставили до моргу міста Кам’янське. Сестрі та нареченій, які невдовзі прибули туди, показали для впізнання лише фото руки з татуюванням, а також зображення ланцюжка й браслета. Не буду описувати вам усіх тих прикрих подій, які стосувалися повернення тіла героя до рідного міста. Добре, що знайшлися люди, які мали змогу допомогти близьким Максима і зробили це. Прощання з ним відбудеться 11-го серпня, а 12-го йому виповнився би 21 рік. Як з’ясувалося – це Міжнародний день молоді, коли, власне, і має бути опублікований цей мій допис. І, хоча я не є великою прихильницею подібних свят – мені потрібна ОСОБИСТІСТЬ, а не якась загальна маса чоловіків, жінок, молоді… Та, все ж, є щось символічне у тому, аби народитися на День молоді і назавше залишитися двадцятирічним. Принаймні, для мене тепер 12 серпня завше матиме Живе обличчя – молоде обличчя Максима Нагорного.

Нині ж набираю текст, а всередині шкрябає щось та муляє. Почуття провини перед цим хлопчиком, який віддав своє життя і за мене також? Власне, Максим  був уже не хлопчиком, а цілком зрілим дорослим чоловіком, про що свідчить його сповідь-заповіт, яку я наполегливо раджу для прочитання усім. Адже, попри те, що він так і не став читачем моєї книгозбірні (і моя провина у цьому теж і це дошкуляє), нині я є вдумливою читачкою твору, який залишив після себе рядовий Максим Нагорний. О, тепер я б залюбки поговорила з цією людиною і навіть посперечалася би. Про те, що боротися з втручанням держави в економіку не варто, а радше навпаки, бо інакше все опиниться в лапах олігархів. Погоджуюся з тим, що необхідно відмовитися від совєцької системи виховання в дусі Макаренка, але категорично не згодна, аби вишукувати нові форми, бо вони у нас давно створені К. Ушинським, С. Русовою, Г. Ващенком, В. Сухомлинським – просто потрібно мати гонор та розум, аби навчитися користуватися своїм власним, а не ходити у позики до, приміром, вальфдорців чи фінів… Врешті, я могла би розповісти йому про цих непересічних особистостей, бо Максим про них, напевне, нічого не знав, але був з когорти тих, які дуже хотіли знати, а це – надзвичайно цінна людська риса.

Зате він чітко знав, як йому чинити, коли лиха вража сила зазіхнула на його Вітчизну. Він, якому так бракувало родинного тепла та затишку власної домівки, інтуїтивно відчув, що йому конче необхідно боронити саме цю країну, яка не була для нього найдобрішою, яку він не обирав, як не обирають тих, від кого мають народитися. Врешті, він міг би преспокійно навіть не втекти, а без докорів сумління виїхати під шумок за кордон – і то без жадного осуду суспільства: у 2022-му йому було лише 17 років… Але він розумів, що ця країна потребувала його і на те не було ніякої ради.

Згадалося чомусь, як читала колись спогади матері гімназиста, який загинув під Крутами. Вона розповідала, що якби попросила свого сина не йти туди, на вірну смерть, він би не пішов, бо дуже любив її і був у неї єдиним. Але вона не могла його просити про те, не мала права, бо виховувала його патріотом своєї батьківщини; бо це би суперечило усім її гарним словам, які би були тоді просто порожніми словами…  Для її сина було природним іти і захищати те, що йому дороге і на те теж не було ніякої ради.

Пригадався й инший випадок, уже нещодавній. В маршрутці два молодика розмовляють межи собою. Живою українською мовою, гарною такою, без «тіпа-карочє-вабщє» - бальзам для втомлених суржиком вух. Але, їй же богу, ліпше б вони «суржили», бо балачка їхня зводилася до теми: як же нудно їм на роботі – ото приповзають вони туди, вмикають компи, щось там швиденько відкляцають, а далі – суцільна нудятина…Підказати, паничі, де нині не нудятина? Добре, що не покрили матюками, бо москальська лайка зараз у нас «в трендах», особливо серед знудьгованої молоді: чи то може мені так особливо «щастить» повсякчас натрапляти на отаку лексику? І, взагалі, розмови про те, хто як зумів заховатися від ТЦК чи утекти за кордон ведуться відкрито, без тіні сорому і сприймаються навіть як своєрідний героїзм. Мені от тільки цікаво, а що, коли до власних осель отаких істот увірветься зловмисник, вони теж будуть ховатися, кудись утікати чи, все ж, спробують дати відсіч? Для мене особисто є логічним дати відсіч, але може я якась неправильна?

Ні, я не наївна тітка і розумію, що війна – це не романтично, а дуже страшно і вбивають там по-справжньому. Максим Нагорний теж те усвідомлював:

«Перший реальний бій із ворогом – це не про відвагу та хоробрість, а про кров, страх, про те, що ти дзюриш і робиш в штани. Це про інстинкти та людську природу, яка намагається взяти гору над обов’язком захищати Батьківщину».

Проте, обов’язок захищати Батьківщину, зрештою, перемагає. Звісно, якщо те почуття обов’язку в людини присутнє. У Максима воно було. Не знаю, хто йому прищепив те святе почуття, але точно не ті виховні заклади, в яких він перебував більшу частину свого життя. Попри усі виклики долі та нестерпні умови сиротинців, через які довелося пройти, адже «…в багатьох притулках немає атмосфери любові та інших чеснот, радощів, притаманних сім’ям», - не образився він на Україну за своє нещасливе дитинство, не волав на весь світ про свої права і нікому ні в чому не дорікав – тільки констатував факти, наближав перемогу та шукав можливостей щось змінити в своїй долі та країні:

«Українська армія переможе мільйони окупантів і вижене навалу видимих ворогів, але нам, суспільству, потрібно також впоратися з іншими викликами. Наприклад, нехай підуть у минуле і більше ніколи не відновлюються десятки років незалежності, в яких ми не спромоглися вибудувати сімейну систему опіки для тисяч осиротілих дітей»

  Я не знаю, можливо, у нього таке загострене почуття власної причетности та глибоке розуміння свого обов’язку від того, що не мав на кого покладатися, окрім себе самого… Ось переглядаю його сторінку на facebook і бачу Людину, яка, даруйте за тавтологію, усвідомлено проживала кожну мить свого життя, уміла насолоджуватися ним і усім єством боронити те своє право на щасливе життя. Як у поезії Олександра Олеся: «Гори! Життя – єдина мить, для смерти – вічність ціла…» Він – горів!!! Його останній допис був за 19-те липня – день його героїчної смерти. Ще о 16.47 він шукав трьох небайдужих людей, які би пожертвували по 50 гривень, аби закрити збір коштів «на пульт для мавіка», а зовсім скоро відійшов у безсмертя. Залишив нам з вами Світлу Пам’ять і свою Яскраву Мрію, яку встиг висловити у своєму Заповіті:

«Куля – дура, що фізична, що інформаційна. Завтра можу не повернутися з чергового завдання або з поля бою. Такі реалії війни. Якщо доведеться віддати життя, то нехай це стане також для того, щоб в Україні зникли дитячі притулки (називайте їх як хочете: інтернати, притулки, дитячі центри соціально-психологічної реабілітації) і діти зростали лише у щасливих сім’ях.

Це мій заповіт.

Я – Нагорний Максим, який був у тій «системі», а тепер – рядовий ЗСУ, молодий солдат нової України»

Слава Україні! Слава Герою Максимові Нагорному! Слава Нації та вічна помста ворогові!

Лілія Бондарук.

             

 

Андрій Шептицький.

 

«Шептицький Андрій (1865-1944) – глава греко-католицької (уніатської) церкви (з 1900), один з ідейних натхненників укр. бурж. націоналізму. Великий поміщик, граф. Служив інтересам Ватікану, нім імперіалізму. Боровся за відрив України від Росії. Під час Великої Вітчизн. війни 1941-45 активно сприяв нім.-фашист. окупантам у поневоленні укр. народу, був одним з організаторів дивізії СС «Галичина»». Як Вам, товариство, такий текст з найвідомішої багатотомної універсальної української енциклопедії часів совєцької окупації (т.12, стор.399)? Як на мене, то я в захваті. Звісно, є претензії до деяких термінів, як ото «велика вітчизн. війна» та й «нім.-фашист.» теж дещо спантеличує, бо, як відомо, фашисти на чолі з дуче орудували свою мітлою (від італійського «fascio» – «в’язанка хмизу») в Італії, а в Німеччині безчинствували нацисти, а якщо вже геть скрупульозно, то націонал-соціалісти, а більшої гидоти, аніж оте «соціалісти» годі й вигадати.  Саме соціалізм став найбільш нелюдським режимом , а більшовизм коштував людству десятки мільйонів жертв. Власне, це передбачали такі уми, як Іван Франко та Андрей Шептицький.

 Зате як же мене тішить вираз «укр. бурж. націоналізм». Щоправда, я би з превеликою насолодою написала то ось так: УКРАЇНСЬКИЙ БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ. Бо ж насправді, митрополит Андрей (це ім’я отримав при вступі у чернечий сан молодий послушник Добромильського монастиря Чину св. Василія Великого Роман Марія Александер Шептицький 13 вересня 1888 р.) був одним із ідейних натхненників УКРАЇНСЬКОГО БУРЖУАЗНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ. Так, як  пізніше ним став ще один надпотужний пан, імени якого наш ворог жахається і після його фізичного відходу - священичий син Степан Андрійович Бандера. Тільки мечем Його Екселенції митрополита Андрея був не автентат. Його зброєю було Слово. І так, саме ним він ревно боровся за відрив України і від московії, і від поляків, і від третього райху, і від усіх инших злочинних режимів та імперій. Як добре, що лишив Він нам свої численні Пастирські послання.

Не буду тут перераховувати усі, але особливо раджу вдумливо прочитати його працю «Як будувати Рідну Хату» - чіткий дороговказ усім нам: яким чином і на якому фундаменті будувати майбутню незалежну Україну – нашу спільну Рідну Хату. Гадаєте, що написане митрополитом Андреєм у 1941 р. нині не актуальне? Адже ми уже більше, аніж 30 років маємо, врешті, омріяну віками незалежність. Проте, все ще ходимо манівцями спроб і невдач, бо забуваємо про фундаментальні речі. Отож, пора вже змудріти та прислухатись до власних пророків. І справді стати, врешті, БУРЖУАЗНИМИ, а не чекати, як милостині, чиїхось інвестицій.

Андрей Шептицький був не лише «Князем Церкви». Він мав успішний досвід як бізнесовий інвестор, допомагав розвивати українські підприємства як відповідальний учасник, що розділяє ризики та успіхи. Адже саме митрополит Андрей надав позику та подбав про оренду приміщень кондитерській фабриці Климентини Авдикович «Фортуна», коли після перших успіхів до цієї відважної пані прийшли і перші невдачі. Під його патронатом запрацювала фабрика «Фортуна Нова», куратором якої митрополит призначив свого брата Климентія і, зрештою, подарував діловитій жінці її борг. Це успішне підприємство в пізніші часи стало підвалинами для кондитерської фірми «Світоч».

Він вчив не «проїдати» отримані кошти, а ре-інвестовувати їх у розвиток. Тисячі незаможних господарів разом володіли підприємством успішним і багатшим, ніж мали місцеві польські землевласники. Ощадливість, підприємливість і реінвестування  - власне цим українські кооперативи переважали польських дідичів. До речі, саме українські кооперативи «Маслосоюз» і «Центросоюз» контролювали до 50% всього експорту довоєнної Польщі.

«Свій до свого по своє» - цим мудрим постулатом навчав керуватися митрополит Андрей.  Чи не пора вже і нам припинити експериментувати та сліпо копіювати успішні іноземні підходи? Адже Японія, Фінляндія та инші успішні країни досягли модернового розвитку, використовуючи ту ж стратегію, що пропонував А. Шептицький. Вони не розчинилися, не глобалізувалися, а лише адаптували універсальні принципи та новітні технології до особливостей своїх націй та створили свою власну історію успіху.

Частину прибутків митрополит А. Шептицький спонукав вкладати в розвиток української освіти, культури, соціальної опіки. Так, з його ініціативи 1903 року курією УГКЦ було засновано лічницю «для несення дарової лікарської помочі мешканцям Львова і цілої Галичини без різниці віросповідання і народності». У ній працювали такі видатні лікарі, як Евген Озаркевич, Тит-Евген Бурачинський, Софія Окуневська-Морачевська та инші. Опікуном лічниці обрали митрополита, який склав пожертву у сім тисяч корон на обладнання шести відділень. Послуги надавалися безкоштовно.

Власними коштами цей Святий Чоловік підтримував і виучував найбільш талановитих. За його сприяння з 1913 року замешкав у Львові та заснував там приватну мистецьку школу видатний український живописець і педагог Олекса Новаківський. А Василю Стефанику митрополит Андрей виплачував довічне  утримання: після того, як письменник відмовився від совєцької пенсії, коли дізнався про створений московитською ордою штучний голод у Великій Україні. Талановитий художник Модест Сосенко отримав стипендію на навчання в Мюнхені  та Парижі, а малярка Софія Зарицька проходила мистецький вишкіл у Празі теж як стипендіатка митрополита. Окрім того, він щедро підтримував гімназію сестер-василіянок і оплачував навчання дівчаток-сиріт. Серед них була і Софія Караффа-Корбут, відома українська художниця.

Мистецтвознавець Микола Голубець ще у 1915 році так писав про митрополита: «Був у нас на Галицькій Україні чоловік високого росту та ще вищого духа, що розумівся на мистецтві, пізнавався на талантах, вмів найти дорогу і засоби для підтримання сучасної і збереження колишньої народної культури. Коли б не він, не одно припало би столітнім порохом, не один талант би пішов намарне»

Шлях Шептицького – це шлях еволюції, шлях поступового розвитку на міцному фундаменті. Він, як Слуга Божий, не сприймав шляху революції  - руйнування і хаосу, не вірив у можливість раптових позитивних змін. Проте, допомагав в організації та фінансуванні військового вишколу, хоча ця його діяльність була вельми засекреченою. Але він добре розумів потребу мати наступну генерацію військових старшин. Тому й гаряче підтримував пластовий рух, часто зустрічався із юнаками та юнками, вважав такий вишкіл тіла і духу необхідним молоді.

Взагалі, легше перелічити те, до чого не долучався митрополит Андрей Шептицький, аніж те, до чого Він доклав своїх рук, фінансів та безліч часточок свої Великої Душі. Був справжнім велетнем. І, якщо зріст його можна було зміряти, адже був нічогенько таки собі чоловіком – 2 метри 10 сантиметрів, то Сила Духу Його Екселенції – неосяжна. Розумію, що годі вмістити у навіть найбільший допис усю інформацію про нього. Але на завершення, товариство, кілька імперативів від митрополита Андрея Шептицького:

«Після любови до Бога й родини повинна бути любов до українського народу й Батьківщини»

«Дуже часто самі українці стають ворогами для України. Не треба Україні инших ворогів, коли самі українці українцям ворогами, що себе взаємно ненавидять і навіть не стидаються вже тієї ненависти»

«Україна лише сама може себе змінити. Ключ до перетворення України – у ній самій. Нам важко змінити зовнішні обставини, проте в нашій волі змінити себе»

«Формування шляхетної людини потребує цілеспрямованих і довготривалих зусиль. Проте у суспільстві завжди будуть кращі та гірші. Необхідно культивувати все найкраще»

«Найголовніший чинник єдности – українська мова»

«Під час війни особливо важливо довіряти Богові. Воєнні часи приносять нам не одно терпіння і не одну спокусу. Йде лише про те, щоб з Божою благодаттю тривати при Божому законі і сильно надіятися на Всевишнього, що його пресвята ласка оберне на наше добро всі терпіння, які нам зіслав»

Отож, не допускаймо до себе жадної зневіри, довіряймо Богові та удосконалюймо себе щомиті. І Слава Нації, яка спроможна дарувати нам таких Величних Постатей, як митрополит Андрей Шептицький. Зі 160 – ми уродинами Вас, Ваша Екселенціє!!!

Лілія Бондарук

 

 

 

 

 

       

#Цікавинки з часопису "Дзвін". "Український вісник".

 

Позацензурний, самвидавний, суспільно-політичний журнал «Український вісник», що висвітлював дисидентський рух в Україні, а також сприяв його розвитку, видавався В'ячеславом Чорноволом у 1970-1972 та 1987-1989 р.р. У 1975 р. Степан Хмара спільно з Олесем та Віталієм Шевченками видали свій «УВ» під № 7-8.

     В'ячеслав Чорновіл був головним редактором, ініціатором та організатором видання. До редколегії також входили Михайло Косів та Ярослав Кендзьор. Починаючи з 1987 р., журнал став органом Української Гельсінської Групи (пізніше – Спілки). З 1988 р. випускався також як прес-служба УГС.

     У вступному слові «Завдання „Українського вісника“», яке відкривало перші шість випусків, декларувалося, що видання «не антирадянське і не антикомуністичне», подаватиме об'єктивну інформацію про порушення свободи слова та прав, гарантованих Конституцією СРСР, про судові й позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв'язнів, про акції протесту.

     «Український вісник» друкував літературні та публіцистичні твори, які ходили у самвидаві, авторами яких були Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Світличний, Володимир Романюк, Іван Дзюба, Святослав Караванський, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Іван Сокульський, Іван Гель, Ірина Стасів-Калинець, Ігор Калинець, Олесь Сергієнко та ін.

     Журнал передруковувся видавництвами «Смолоскип» ім. В. Симоненка (Балтимор, США), «Сучасність» (Мюнхен), Українською видавничою спілкою у Лондоні та ін., зокрема й англійською та французькою мовами. Публікації видання часто звучали й цитувалися в ефірі радіо «Свобода».

     Журнал висвітлював такі теми:

-хроніка репресій, переслідувань, арештів та судів;

-матеріали самвидаву, що охоплювали період з середини 60-х до початку 70-х років;

-матеріали про національно-визвольний рух.

     «Український вісник» відігравав значну роль у формуванні громадської думки та поширенні інформації про події в Україні, був важливим явищем в історії українського дисидентського руху та самвидаву.

     У № 1 часопису «Дзвін» за 2025 рік в рубриці «Вікно в історію» опубліковане дослідження Василя Лизанчука «Геополітичні обшири «Українського вісника», в якому автор розповідає про підґрунтя національного опору; про новітні ознаки російщення українців; про незламну свободу, одухотвореність особистісного світу та незгасність волелюбності українців, а отже вічність сильного та нездоланного українського народу.

     В. Лизанчук підсумовує: «„Український вісник“ – це доброчесне інтелектуально-наукове, просвітницько-виховне надбання української спільноти. Опубліковані матеріали відкриють вікно студентській і учнівській молоді, українській і зарубіжній громадськості для правдивого пізнання сутності московсько-комуністичної ідеології і політики, спрямованої на знищення волелюбної української нації.

     Ідейна, морально-духовна наснаженість матеріалів „Українського вісника“ і нині є одухотвореною національною силою українців у боротьбі проти віковічних московських загарбників-нищителів, які ведуть проти України 28-му повномасштабну геноцидну, терористичну, руйнівну війну».

     Тож запрошуємо до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, де на Вас чекає часопис «Дзвін» з публікацією про „Український вісник“, а також з безліччю інших цікавих матеріалів!

#Цікавинки з часопису "Країна. Олександр Алфьоров.

 

     Олександр Алфьоров народився 30 листопада 1983-го в Києві, в родині науковців. Батько – біолог, мати – педагогиня. Походить із сумського козацько-старшинського роду. Закінчив інститут історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова та кафедру військової підготовки Національного університету оборони України, два курси заочного сектора Київської православної богословської академії.

     О. Алфьоров – український історик, радіоведучий, громадський та політичний діяч, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України, а віднедавна – Голова Інституту національної пам’яті України.

     З 2011-го по 2022-й він веде авторські блоги «Історичні фрески» та «Дума про зраду і перемогу» на Радіо «Культура», з 2020 року – телеведучий на Суспільному «Культура». З грудня 2014-го по червень 2015 р. – керівник пресслужби полку «Азов». Учасник АТО.

     Із 24 лютого 2022-го – Олександр очолював групу гуманітарної підготовки та інформаційного забезпечення відділення психологічної підтримки персоналу Третьої окремої штурмової бригади Збройних сил України. Майор запасу ЗСУ. Псевдо «Барон».

     2024-го разом із дружиною заснував Перший історичний інтернет-магазин із продажу одягу з українською символікою.

     Олександр Алфьоров – автор понад 100 наукових статей. Співавтор та упорядник наукових книжок, серед них «Договори і постанови» (Конституція Пилипа Орлика), «Українські особові печатки XV-XVII ст. за матеріалами київських архівосховищ». О.Алфьоров упорядкував спогади останнього кошового отамана України Михайла Чайковського «Шляхта обирає авантюризм».

На ютуб-каналі «Олександр Алфьоров» – 474 тисячі підписників.

     У шлюбі. Дружина Тетяна, 37 років, звукорежисер телебачення. Виховують чотирьох дітей – 12-річного Всеволода, 15-річну Дарину, 8-річну Ярославу й 2-річну Мирославу.

     Перечитує «Пригоди барона Мюнхгаузена» Рудольфа Еріха Распе. Подобається фільм «Пропала грамота» Бориса Івченка.

     Слухає гурти Queen, ABBA й український рок.

     Колекціонує старожитності. Любить борщ і каву з лимоном.

     У № 2 щотижневого журналу «Країна» за 2025 рік в рубриці «Щоденник» опубліковане інтерв’ю з українським істориком та військовим «Любов народжується від доторку ангела». Тож запрошуємо до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва! Часопис «Країна» уже чекає на Вас!

#Цікавинки з часопису "Всесвіт". Маріо П'юзо "Хрещений батько".

 

«Дон Корлеоне дуже рідко виявляв роздратування.

-А я тобі й не кажу сходитися. Роби, що хочеш. Добре, що ти хочеш бути батьком своїх дітей. Той, хто забуває своїх дітей, ніколи не стане справжнім чоловіком. Але в такому разі ти мусиш поводитися так, щоб мати не наструнчувала їх проти тебе. Хто сказав, що тобі не вільно бачитися з ними щодня? Хто каже, що ти не можеш жити в одному будинку з ними? І жити саме так , як тобі подобається?

     Джонні Фонтане засміявся.

-Хрещений, не всі схожі на давніх італійських жінок. Джінні просто цього не стерпить.

     Тепер вже глузував дон:

-Бо ти повів себе, як шмаркач. Ти дав їй більше, ніж суд постановив, ти не заїхав тій другій по пиці, бо вона, бач, знімається. Ти дозволив жінкам командувати тобою, а вони нічого не тямлять у цьому світі, хоча, звичайно, будуть святими в раю, а ми, чоловіки, горітимемо в пеклі. Адже я стежив за тобою весь цей час. – Донів голос споважнів. – Ти був добрим хрещеним сином, виявляв до мене належну повагу. Але як ти ставився до інших давніх друзів?»

     На прохання старих і нових читачів журналу «Всесвіт» в № 1-4 за 2025 рік до 100-річчя часопису надруковано оригінальний журнальний скорочений варіант вікопомного роману «Хрещений батько» в історичному всесвітянському перекладі Віктора Батюка та Олександра Овсюка, за редакцією Юрія Лісняка. Це реконструкція першої – легендарної версії публікації «Всесвіту» (1973, № 10-12, 1974, № 1). Автор – Маріо П'юзо (1920-1999) – американський письменник, кіносценарист і журналіст, дворазовий лауреат премії «Оскар» (1972 та 1974 р.р.).

    Тож запрошуємо всіх бажаючих ще раз зустрітись з героями незабутнього роману. Журнал уже чекає на вас у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва!

#Я_зараз_читаю #Сімейна_та_дитяча_психологія

 

Мадлен Дені

Управління  гнівом

Як реагувати на дитячі істерики.

У нашому щоденному житті емоції часто стають або союзниками, або супротивниками… Гнів — одна з найсильніших і найскладніших емоцій людини. Саме про цю емоцію у дитини з надзвичайною глибиною, практичністю та людяністю пише   Мадлен Дені – французька психологиня і педагог.

Гнів частенько спалахує в дітей неконтрольовано: через те, що не купили іграшку, не дали пограти довше в гру, відмовили в смачненькому тощо. Авторка пропонує підхід, який зосереджується на розумінні дитини та встановленні причини істерики, замість простого покарання чи заспокоєння.

Мадлен Дені не обіцяє, що допоможе припинити абсолютно всі дитячі істерики, гнів, крики та сльози. Але точно допоможе розібратися в причинах цих емоцій та порадить, як допомогти дитині навчитися керувати спалахами почуттів. Як зазначено в описі до книги, вона не просто вчить, як налагодити стосунки з дитиною чи впоратися з примхами, але також допомагає пересвідчитися: усе добре, у всіх так, я не один хвилююся, моя дитина теж переживає ці емоції. Це крутий гайд для батьків та всіх, хто взаємодіє з дітьми.

Книга поділена на частини за віком дитини:

Від 1 до 3-х років

Спалахи гніву від розчарування;

Спалахи гніву без безпорадності;

Ні, ні й ще раз ні! Період заперечення;

Від 3-х до 6 років

Агресивність;

Перші бунти…і великі істерики;

Що викликає гнів;

Від 6 до 10 років

Спалах гніву в шкільному віці;

Нумо жити дружно;

За столом переговорів.

Виокремити якийсь один із розділів важко, адже всі вони стануть порадними в певній ситуації. Звичайно, що краще обрати той, що тобі найактуальніший — навіщо читати про немовлят, якщо спілкуєшся переважно з підлітками. Але книга загалом дуже цікава.  Якщо знати про етапи емоційного розвитку дітей, усе стає простішим і зрозумілішим навіть відносно своєї внутрішньої дитини. Розділи книги структуровані таким чином, щоби батьки могли послідовно спостерігати за змінами відповідно до віку. Адже кожен дитячий вік дійсно унікальний.

Cподіваємося, що ця книга допоможе знайти відповіді на складні питання щодо батьківства, розрадить та порадить, втішить, змотивує та переконає: любов до дитини — найважливіше!