#ЦІкавинки з часопису "Країна". Олег Саакян.

 

     «Коаліція охочих так і не стала рішучою… Якщо Європа прокинеться як геополітичний суб’єкт і зможе встановити власний порядок денний, то від неї залежатиме баланс сил у діалозі Вашингтона й Пекіна, - каже політолог Олег Саакян.

     Часопис «Країна» (№ 17-18, 2025 р.) у рубриці «Інтерв’ю» знайомить читача з молодим політологом Олегом Саакяном, з його думками і поглядами стосовно міжнародної політики у час російсько-української війни та переосмислення підходів до союзницьких гарантій.

     Йому – 30. Народився 1994 р. в м. Горлівка Донецької області. Навчався в Донецькому національному університеті ім. Василя Стуса. З 2014 року став одним із керівників руху опору агресії росії «Донецьк – це Україна». Організував понад пів сотні політичних мітингів, флешмобів, інтернет-кампаній.

     Олег Саакян – співзасновник Національної платформи «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію». Спеціалізується на соціальних та гуманітарних інноваціях, світоглядних вимірах інформаційної війни, кризових проявах прикордонної ідентичності, постконфліктній реінтеграції. Пише аналітичні матеріали, консультує громадські та політичні організації. Живе у Києві.

     Дуже тішить, що молоде покоління активно та професійно долучається до таких важливих дій. Завітайте до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, де Ви зможете більш детально познайомитись із цим інтерв’ю. Часопис «Країна» уже чекає на Вас!

Тест на знання української мови

 

#Я_зараз_читаю «Найдорожче в житті» – романтична проза від Ребекки Яррос.

 

Авторка добре знайома українським читачам завдяки бестселеру «Четверте крило», який захопив увагу фанатів фентезі. Але її талант не обмежується лише магічними світами. Вона також майстерно створює історії й у жанрі романтичної прози.

«Найдорожче в житті» саме такий роман, він про біль втрати, складність вибору і другий шанс. Про те, що часом найважче в житті — не просто відпустити минуле, а прийняти його та дозволити собі рухатися далі.

«Ти вільний робити власний вибір, але не позбавлений наслідків цього вибору».

Головний герой роману — Кемден, колишній військовий, він залишив рідне містечко Альба в Колорадо ще шість років тому. Обіцяв собі більше ніколи не повертатися, бо там чекає минуле, якого б він волів уникати: непроста юність і головне — втрата брата, який загинув у війську. Але одне повідомлення від батька змінює плани і ось він знову у рідних краях. А ще у місті живе Віллоу. Колись вони були друзями, вони разом переживали дитячі авантюри. Але Віллоу — дівчина його загиблого брата. Кемден завжди мав до неї почуття і колись змусив себе глибоко сховати їх, але чи справді можливо забути те, що так сильно закарбувалося в серці?

Книга Найдорожче в житті Ребекки Яррос — чудовий вибір для прихильників історій, в яких романтика є невід’ємною частиною справжніх життєвих випробувань, сповнених емоційнійності та зворушливості.

#Цікавинки з часопису "Київ". Григорій Гусейнов

 

Григо́рій Джама́лович Гусе́йнов — український письменник, журналіст україно-азербайджанського походження — народився 23 серпня 1950 р. в м. Помічна Кіровоградської області в сім’ї репресованого. Батько, Джамал Каримович, уродженець м. Гянджа в Азербайджані, зазнав непростої долі, під час війни потрапив у полон до німців, був покараний радянською владою і засланий на північ росії. Мати Григорія, Ївга Руденко, родом з с. Попівка Кіровоградської області. Про свою родину та своє повоєнне дитинство Григорій Джамалович розповідає в «Станційних пасторалях».

     Г. Гусейнов закінчив філологічний факультет Одеського державного університету (1976—1982 р.р.). Працював теслею, був залізничником. 1979—1981 р.р. — відповідальний секретар газети «Радянська правда» в м. Вознесенськ Миколаївської області. 1981—1994 р.р.— кореспондент, завідувач відділу пропаганди, відповідальний секретар міської газети «Червоний гірник» у Кривому Розі. Також Григорій Джамалович був головним редактором журналу «Кур'єр Кривбасу», що видавався у Кривому Розі з 1994 до 2017 р. Член Національної спілки письменників України (з 1996 р.), з 2002 р. – член правління ДОО НСПУ.

     Письменник – лауреат більше 20 літературних премій: ім. І. Огієнка (1996), «Благовіст» (2000), ім. В. Ястребова (2002), Фундації Антоновичів (США, 2002), ім. В. Винниченка (2003), ім. В. Підмогильного (2004), ім. В. Стуса (2005), Національної премії ім. Тараса Шевченка (2006), Ліги українських меценатів ім. Є. Чикаленка (2011), ім. В. Шевчука (2015), ім. О. Гончара (2019). Член Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка (з грудня 2016 р. по грудень 2019р.).

     Він був ініціатором створення Товариства азербайджанської культури в Кривому Розі.

    Григорій Джамалович – автор прозових книжок «Незаймані сніги»; «Чаша ювеліра Карла Фаберже»; «Станційні пасторалі»; «Господні зерна» (в 10-ти томах); «Сповідь дитинства»; «Піщаний Брід та його околиці»; «Друга соната»; «Одіссея Шкіпера та Чугайстра»; «На землі на рідній…» (у 8-ми томах, 2000—2005), де уперше зібрав народні оповідання, перекази про минуле Придніпров'я – це видання є однією з найґрунтовніших розвідок в окремо узятому регіоні України, найповніше в степовому краї.

     За редакцією Григорія Гусейнова 1997 р. вийшла книжка найстарішого українського письменника Івана Шаповала «Козацький батько» (Кривий Ріг), присвячена постаті історика Дмитра Яворницького. Письменник також підготував до друку антологію поезії «Крицевий край» (у трьох книгах).

     Часопис «Київ» публікує новий роман Григорія Гусейнова «Вілія в зелених берегах» (№ 1, 2, 3; 2025 р.). Приходьте та читайте. Часопис уже чекає на Вас у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва.

#ЦІкавинки з часопису "Локальна історія". Андрей Шептицький

 

Кожен народ має своїх велетів духа. У поляків є Іван Павло II, якого шанують, на якого спираються. Він став частиною національного духу Польщі. На його честь збудували декілька музеїв, найбільший розташований неподалік Кракова. Завжди дивувало, чому ж ми не можемо зробити такий самий музей нашому велетові духа – митрополитові Андрею? Адже його причетність до розбудови України дуже помітна, хоч часто недооцінена. «Шептицькі були великими меценатами, тож і майбутній митрополит УГКЦ продовжив у Львові предківську справу. Після інтронізації на митрополичний престол Галичини 12 січня 1901 року він активно розбудовував українську громаду, долучався до виховання молоді, жертвував на навчальні та культурні проєкти. Андрей Шептицький став добродієм і батьком для сиріт, удів, знедолених, митців, музикантів. Митрополита шанували не лише українці, а й вірмени, євреї, німці та поляки», – розповів «Локальній історії» (№ 12, 2024р.) священник УГКЦ Севастіян Дмитрух.

     Та під час радянської окупації України навіть ті, хто нещодавно говорив про велич Андрея Шептицького, писали брехню до місцевих та всесоюзних газет. Він же важко переживав наклепи і, занедужавши, помер 1 листопада 1944 р. По смерті митрополита всі його особисті речі розібрали і сховали монахи, щоб не було знищено важливий спадок.

     Після відновлення незалежности України настала хвиля національного піднесення. Тоді ж у Львові навіть організували фонд імені А. Шептицького. Насправді ж нічого не робили, щоб увічнити його пам'ять. Лише з нагоди 150-ліття від дня його народження у місті почали говорити про спорудження пам’ятника. Врешті діяльність митрополита була увічнена у граніті.

     Але щоб відкрити музей Андрея Шептицького у Львові, священник УГКЦ Севастіян Дмитрук оголошував голодування. На такі кроки довелось піти, адже місцева влада не поспішала виділяти приміщення, у якому отець хотів розмістити майже пів тисячі особистих речей митрополита. У 2018 р. музей таки зареєстрували, і незабаром він запрацював у храмі Священномученика Климентія Шептицького. А отець Севастіян його очолив.

     Про історію створення музею і про те, як розширюватимуть його діяльність ви зможете дізнатись, завітавши до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, де на вас уже чекає часопис «Локальна історія». 

#Цікавинки з часопису "Країна". Зазим'я.

 

У центрі села Зазим’я окупаційна радянська влада встановила дерев’яний пам’ятник, а напередодні двадцятиліття жовтневого перевороту, 1936 р., – базальтовий. На його лицьовій стороні зробили напис: «Слава 99-ти чекістам-борцям за революцію, що загинули від рук зазимських бандитів-куркулів у 1920 році». Упродовж десятиліть пам’ятник був живим докором зазимцям, які наважилися дати бій радянській владі. Напис свідчив, що зайди-чекісти, які прийшли грабувати, були героями, а селяни-зазимці, які захищали свої домівки, – бандитами. 1994-го пам’ятник оновили й пом’якшили напис: «Вічна пам'ять 99-ти червоноармійцям, що загинули в боротьбі за радянську владу в 1920 році». У 2000-х напис кілька разів змінювали, востаннє після повномасштабного вторгнення: «Тут поховані 99 російських більшовицьких карателів чонівців, знищених зазимськими повстанцями-патріотами у травні 1920 р.».

     Торік керівництво зазимської ОТГ ініціювало процес ексгумації та перепоховання останків вохрівців. Однак під час пошукових робіт на початку травня цього року людських кісток не виявили. Це означає, що пам’ятник був встановлений не на похованні і мав пропагандистський характер. Нині пам’ятник демонтували.

     Часопис «Країна» (№ 9-10, 2025 р.) публікує матеріал про події, що відбувались 1920 р. у селі Зазим'я, що у Броварському районі на Київщині. Червона армія тоді вела бої з польсько-українськими військами, які наступали на Київ.

     У перших числах травня в село прибув невеликий загін червоноармійців чисельністю до 25 осіб на чолі з комісаром. Селян зібрали в центрі села на майдані. Комісар вимагав надати кінні підводи з їздовими для потреб червоної армії. Староста села, Євдоким Приходько (Хоменків), запропонував «гостям» пообідати, а тим часом селяни поховали коней в лісі та вільшині. Коли комісар зрозумів, що коней йому ніхто давати не збирається, він почав лаятися і погрожувати зброєю. Це і стало останньою краплею, яка переросла в нестримну лавину народного гніву.

     За радянської влади село Зазим'я продовжувало носити ярлик «бандитського». Попри антирелігійну пропаганду, комуністи так і не наважилися зруйнувати місцевий храм, збудований 1875 р. на кошти архієрея Павла Суботовського. Під час Другої світової війни всі найближчі села були спалені німецькими загарбниками. Село Зазим'я мінімально постраждало через те, що шкільний вчитель

німецької мови розповів німцям історію повстання 1920 р.

     Детальніше про героїзм жителів невеличкого села Зазим'я ви зможете дізнатись, завітавши до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва.

#Цікавинки з часопису "Країна". Онуфрій Сливчук (Мелимук).

 

Його прізвища достеменно не знав ніхто. Майор Української повстанської армії Іван Стебельський, який зустрівся з ним у жовтні 1938 р. в Ужгороді, називав його Буруном. Під час боїв за Хуст із чехами 14 березня 1939-го січовики звали Недобитим. Учасник визвольного руху В. Щербій у червні того ж року писав, що січовики кликали його Вуйком. А після геройської смерті – Лев'ячим Серцем. Бойові побратими знали його також як Малимука чи Мелимука і як вістуна, тобто старшого солдата, Мелимука-Мельника. Щербій твердив, що був старший булавний (сержант). І для всіх добровольців він був свій. Хлопці з Ясіні готові були присягнути, що Мелимук із діда-прадіда – ясінчук. Січовик з Ужгорода, народжений у Мукачевому, вважав, що Вуйко – з Ужгородщини. А на пряме запитання «Звідки ти?» Мелимук гарчав: «З України».

     Сливчук Онуфрій Іванович (Мелимук), народився 29.06.1908 р. в с. Жабйому (тепер селище Верховина) Косівського повіту, там і проживав, греко-католик, селянин, неодружений, лісовий працівник. Його покарав військовий суд за дезертирство. Виїхав у Карпатську Україну в листопаді 1938 р.

     Карпатська Україна в 1938–1939 рр. у короткий час викликала інтерес світової спільноти до українства, що перебувало у важких умовах окупації з боку СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. Державні чинники країн вперше за багато років почали серйозно розглядати можливість створення незалежної України. У свою чергу українці у всьому світі повірили, що нарешті буде створено Українську державу, і готові були їй самовіддано допомагати. Серед інших на підтримку Закарпаття відгукнулися і українці з земель, які окупувала Польща. Вони відповіли на створення Карпатської України численними маніфестаціями, офіційними заявами і зверненнями політичних партій. Серед них була як сільська молодь, так і українська інтеліґенція та загартовані в боях за українську ідею партійні і військові діячі. Добровольці 1938–1939 рр. були виховані зусиллями як Української греко-католицької Церкви, громадських організацій «Просвіта», «Пласт», «Луг» та ін., так і леґальних політичних партій і нелеґальної ОУН. Галичани і лемки збирали кошти для допомоги молодій державі, масово переходили чесько-польський кордон, щоб долучитися до розбудови автономії, Активізувався антипольський рух, який інколи переростав у силове протистояння з польськими правоохоронними органами. Натомість Польща розгорнула проти Карпатської України неоголошену диверсійну війну, дипломатичними шляхами і військово-політичною співпрацею підтримувала угорські претензії на Закарпаття, показувала уявну нежиттєздатність Карпатської України, перекинула на кордон додаткові військові та поліційні з’єднання. Українців, що виступали проти Польщі та аґітували на підтримку Карпатської України чи перехід на Закарпаття, а також тих, що виловлювали під час перетину кордону, ув’язнювали на терміни від 6 місяців до 7 років. Посилився нагляд за діяльністю українських громадських діячів, розширилися сфера застосування цензури і втручання в приватне життя українців. Але, як влучно зауважує польський автор Анджей Краєвський, «коли польські диверсанти підривали мости в Закарпатській Руси, лише Гітлер мав реальні причини охолоджувати шампанське».

     Радикалізм галичан інколи натикався на нерозуміння з боку

закарпатців, що зберігали елементи чехофільства і не були готові до швидкого дистанціювання від Чехословаччини та розбудови власної державности. Заважало також протистояння і політична боротьба всередині самої ОУН. Однак час показав, що спрямування галичан на будівництво незалежної держави і опора на власні сили були виправдані. Саме українці з Польщі доклалися якнайбільше до створення «Карпатської Січі». Галичани, що взяли активну участь у її створенні, загартувалися і пізніше стали основою кадрового складу Української повстанської армії. Апогеєм жертовности галичан задля Карпатської України стало збройне протистояння з чехословацькими військами 14 березня 1939 р. і військовий спротив угорській окупації краю в середині березня 1939 р. Українці з земель, які окупувала Польща, продемонстрували звитягу під час військових сутичок і зазнали найжорстокіших переслідувань і вбивств після потрапляння в полон.

     У № 15-16 часопису «Країна» за 2025 рік опублікована стаття Ю.Юзича «Пішов слідами довбушівських месників за вільну Чорногору Україну», у якій ви зможете дізнатися про славетні подвиги Онуфрія Сливчука, який власне і був одним із «Карпатської Січі».